Ці кілька глав містять у собі резюме євангелізаційної діяльности Павла від 50-го до 58-го р., тобто другої та третьої його місійної подорожі. Відлучившися через Марка від Варнави, Павло збирає нову апостольську групу, в якій час від часу з’являється й автор Дій, як це видно з уривків у першій особі множини, що їх знаходимо в тексті: Дії 16:11-17; 20:5-15; 21:1-18; 27:1 – 28:16.
Повернувшися з Єрусалиму до Антіохії, Павло заплановує другу подорож, маючи на меті відвідати спільноти, засновані в час першої місійної подорожі по Азії (Дії 15:36). Після суперечки з Варнавою апостол бере собі в супровід Силу, чи Сильвана – палкого християнина з пророчою харизмою (Дії 15:32), і вирушає до Малої Азії. У Лістрі він зустрічається з Тимофієм, запрошує його прилучитися до нього, і той стає його улюбленим учнем. Вирушивши на північний захід, ця групка прибуває до Троади, що недалеко від старовинної Трої, і звідси Павло вперше вступає на територію Європи. Тут він засновує спільноту у Филиппах та в Солуні, звідки переходить до Верії, Атен і врешті прибуває до Коринту, де залишається понад півтора року.
Де б апостол не проходив, він скрізь сіє слово Христа й закликає до віри в Нього. У своїй місійній праці він надає перевагу насамперед містам, знаючи, що вони є тими центрами, з яких поширюються всі вістки й ідеї. У кожному місті він натрапляє на переслідування – на підтвердження Ісусових слів до Ананії (Дії 9:16), але для Павла, як і для Ісуса, терпіння – це запорука плідности. Лише Атени, місто, яке кишіло людськими мудрощами, гордо і самодостатньо відкидають Павла, незважаючи на його блискучу промову, наведену в 17-ій главі Дій, в якій, між іншим, чітко видно намагання здобути прихильність слухачів.
Ця проповідь (Дії 17:22-31) – це приклад, чи радше коротка схема, тих міркувань, що їх проповідники Євангелія розвивали, звертаючися до поганської авдиторії.
У першому Посланні до Солунян (1Сол. 1:9-10), написаному в Коринті невдовзі після інциденту в Атенах, Павло стисло нагадує адресатам свого послання про їхнє навернення, і його слова тут виглядають як резюме чи схема викладених дещо ширше думок його атенської проповіді. Це підтверджує, що вкладені в уста Павла промови, що їх зібрав Лука, у своїх загальних рисах справді належать цьому великому апостолові, хоч у проповідуванні єдиного правдивого Бога Павло застосовував аргументи і теми, що були характерні для тієї «пропаганди», якщо так можна її назвати, з допомогою якої євреї, живучи серед поганського світу, представляли свою релігію, виявляючи безумство й сліпоту, до яких приводило ідолопоклонство (пор. Рим. 1:18-32; Муд. 13-15).
Вирушивши з Атен, де слово апостола все ж таки знайшло декількох чоловіків, що виявили готовість його прийняти, Павло прибуває до Коринту, великого приморського міста й адміністративної столиці Греції, що в той час звалося Ахаєю. У Коринті перед Павлом відкриваються великі перспективи, тут розквітає численна християнська спільнота, хоч і трохи недисциплінована, – це немало допече апостолові. Але про це нам відомо від самого Павла; Лука ж записує лише факт заснування Церкви в Коринті й слова, якими Господь підбадьорює Павла в одному з нелегких моментів (Дії 18:9-10). З Коринту апостол повертається до Антіохії і так завершує свою другу подорож.
Пробувши деякий час в Антіохії (Дії 18:23), Павло вирушає в третю подорож. Відвідавши ще один раз церкви, засновані під час першої місії, він прибуває до Ефесу, столиці римської провінції Азії, де зупиняється на декілька років (правдоподібно, у 55-57-му рр.). Змушений покинути Ефес, він перебуває кілька місяців у Греції, живучи більшість часу в Коринті. Правдоподібно, навесні 58-го р. апостол повертається до Македонії, вступаючи згодом до Троади й до Мілету. Далі кількома етапами він прямує морським шляхом до Кесарії, звідки врешті прибуває до Єрусалиму. У цій подорожі, окрім досить прикрих пригод, що їх апостол зазнав у час своєї місії в Ефесі, важливою є ще одна проповідь, яку він виголосив у Мілеті до старших ефеської Церкви: вона являє собою мовби духовний заповіт апостола, що вже залишає активну, так би мовити, службу, позаяк Господь тепер бажає від нього доказу вірности в терпіннях, у кайданах ув’язнення і в пониженні. Словом, можна сказати, що Павло тепер вирушає до Єрусалиму, щоб дати почин своїм стражданням (Дії 20:18-35), йдучи за прикладом Ісуса (пор. Лк. 9:51). Дві «подорожі» до Єрусалиму – подорож Ісуса і подорож Його великого апостола – це одна із численних «симетрій» між Ісусом та найвизначнішими проповідниками Євангелія, що помітні у двотомному творі Луки.
Майже немає сумніву, що після свого римського ув’язнення, про яке розповідають Дії, Павло ще раз повернувся на Схід. Але Лука завершує свою книгу якраз цим ув’язненням, адже в його планах не було писати біографії Павла. Тому це для нього остання нагода, щоб навести слова апостола, який у цій промові звертається не лише до старших в Ефесі, а й загалом до всіх наставників Церков, що їх він заснував.
Оте «прощання» – це один із текстів, над якими мусить глибоко задуматися кожен християнин, який співпрацює в побудові Божого царства. Центральна його думка – це самопосвята, яку Павло настільки радикально практикував в усій своїй апостольській праці, що міг поставити себе як приклад цілковитої безкорисливости: безкорисливости в проповіді та обороні Ісусової науки, що спричинювали йому масу переслідувань та труднощів; безкорисливости у відмові від будь-якої матеріяльної винагороди за свою працю, навіть від найнеобхідніших засобів для життя, про які він дбав особисто, працюючи власними руками.