Перша місійна подорож Павла

Відтепер уся увага зосереджується на Савлові. Варнава, що знав Савла і після його навернення впровадив його до єрусалимської Церкви (Дії 9:26-31), щукаючи його, вирушає до його рідного міста Тарсу в Кілікії (область на південному побережжі Туреччини). Звідти він приводить його до Антіохії. Як Варнава, так і Савло були євреями, що народилися і виросли поза межами Палестини (Варнава походив з Кіпру). Тож вони були краще підготовані до життя серед поган, розуміли їхню ментальність, легко могли спілкуватися їхньою мовою (народною грецькою), то й найкраще надавалися до проповіді Євангелія Христа Ісуса поганам. Праця Павла і Варнави увінчується неабиякими успіхами, і євангельську проповідь приймає дедалі більше людей.

Мал. 4 – Подорожі ап. Павла

Коли антіохійська спільнота, уже добре зорганізувавшися, могла жити самостійно, діяння Святого Духа покликає Варнаву і Савла до ще однієї місії – до поширення Євангелія на інших поганських територіях (Дії 13:2). Так починається перша апостольська подорож Савла і Варнави, до яких долучається кузен Варнави Марко, майбутній євангелист.

Глави 13-14 подають стислий звіт, як розвивалася ця перша місія, що датується, правдоподібно, 45-48-им рр. по Хр.

Вирушивши з Антіохії, Савло і Варнава висаджуються на острові Кіпр, батьківщині Варнави. Під час місії на цьому острові вони зустрічаються з римським проконсулом Сергієм Павлом, і той приймає їхню науку. Від цього моменту й надалі книга Дій називає нашого апостола виключно його римським іменем «Павло». Основними етапами розвитку цієї першої подорожі, повної різних приємних і не дуже приємних пригод, були такі міста Малої Азії, як Антіохія Пісідійська, Іконія, Лістра, Дерба; подорож завершується поверненням назад до Антіохії Сирійської. У 49-му або 50-му р. відбувається собор.

Важливим є той факт, що поширення християнства тепер зумовлюється не лише провіденційними причинами, як, наприклад, переслідуваннями, а й планованою місійною діяльністю. Слідуючи за прикладом Ісуса, Церква не лише приймає людей, що приходять до неї, а й сама йде їм назустріч.

Починаючи від цієї першої подорожі, Павло відчув на собі, що означає бути апостолом Ісуса Христа, досвідчивши правдивість слів Учителя: «Як Мене переслідували, то й вас переслідувати будуть». Але він досвідчив також і невимовну радість через те, що його слово приймали з доброю волею та із щирим серцем. Тепер місією цілого його життя стане мандрувати з однієї країни в іншу, звіщаючи Ісуса Христа, Його Євангеліє та спасіння для всіх людей. Тим часом питання новонавернених поган стає дедалі пекучішим, викликаючи суперечки як в Антіохії, так і в матірній єрусалимській Церкві.

Нагального вирішення вимагали дві проблеми. Перше питання було принципове й безпосередньо торкалося спасіння: яким шляхом спасіння приходить до людей? Друге питання мало практичний характер: які норми встановити для співжиття між християнами юдейського і поганського походження, зокрема на літургійних зібраннях та братніх трапезах? Християни юдейського походження, керуючися приписами стародавнього закону та своїх традицій, звикли утримуватися від споживання певних видів їжі (напр., м’яса тварин, з яких не було спущено всієї крови). Для християн поганського походження ці приписи не мали жодного змісту. На цій підставі виникали різні суперечки і незгоди.

Щодо першого питання: дехто не міг собі уявити християнства окремо від закону Мойсея, вважаючи, що зберігання цього закону (зокрема практики обрізання) є умовою спасіння, а віра в Ісуса Христа лише долучається до нього. Натомість інші були протилежної думки: до спасіння приводить лише віра в Ісуса і благодать, яку Він дає тому, хто вірить у Нього, а не закон Мойсея. Дискусія ставала дедалі жвавішою в Антіохії Сирійській, де жили християни як юдейського, так і поганського походження. Тож вони вирішили піти до Єрусалиму і з’ясувати це питання в апостолів. До делегації антіохійської Церкви увійшли Павло, Варнава та інші представники. Так зібрався перший в історії Церкви собор (Дії 15:1-35).

У Єрусалимі учні схилялися до того, щоб утримати закон у силі, – закон, що його кожен практикуючий ізраїльтянин від дитинства звик вважати словом Божим і твердим та непорушним правилом життя. З іншого боку, Павло і Варнава показували свій досвід: вони не проповідували і не вимагали зберігання Мойсеєвого закону, а звіщали лише Євангеліє Ісуса, закликаючи до віри в Нього. І Святий Дух супроводжував їхню проповідь, потверджуючи її чудесними знаками, як це було і з Петром в епізоді з Корнилієм.

Єрусалимський собор (Дії 13:1 – 15:35)

На цьому першому соборі Церкви першим бере слово Петро, подаючи достовірну науку: спасіння приходить не із закону Мойсея, а лише з віри в Ісуса (Дії 15:11). Тоді Яків Молодший, що в той час головував в єрусалимській спільноті, долучає ще декілька норм, які нічого не відіймають від чіткого Петрового принципу, але виявляють справжню пастирську чутливість, маючи на меті полегшити співжиття в тих спільнотах, до яких входили християни, навернені як з-поміж поган, так і з-поміж юдеїв. Мова йде про т. зв. клаузули Якова, що стосуються другого питання, про яке ми говорили вище. Відомо, що Павло, будучи дуже рішучим у принципових речах, виявляв надзвичайну обережність і обачність у речах практичних. У різних практиках і звичаях він ставав з юдеями як юдей, а з поганами – як поганин, аби лишень привести до Христа якнайбільше душ (1 Кор. 9:19-23). Він сам говорить, що повіки не споживав би м’яса, коли б це мало стати причиною упадку для якогось брата (1 Кор. 8:13), хоч сама по собі ця річ не мала жодної ваги.

Християни юдейського походження, так само, як і ті, що походили з-поміж поган, могли продовжувати жити згідно зі своїми звичаями, якщо ці звичаї не суперечили вченню Ісуса (див., наприклад, питання про розлучення: Мр. 10:1-12), але всі мали насамперед твердо вірити, що спасіння – це виключно Божа благодать, яку осягають завдяки звершеному Ісусом Христом відкупленню і яку необхідно лише прийняти з вірою, адже жодне діло, навіть приписане законом Мойсея, не в силі заслужити на нього.

Багато вчених схиляються до думки, що ці два питання насправді вирішували окремо одне від одного, при різних нагодах, і що це Лука подав їх так, немовби їх обговорювали і вирішували на одному зібранні. Адже обидва ці питання були лише різними аспектами однієї принципової проблеми: самодостатність і незалежність віри в Ісуса від тієї, так би мовити, матриці, на якій вона зродилася, – тобто від біблійної традиції та юдейсько-палестинського середовища.

На Єрусалимському соборі Церква осягає внутрішню свободу, усвідомивши, що вона не прив’язана до нічого іншого, як тільки до Божого слова та до Божої благодаті, що приходить через науку і діяння Ісуса Христа. Це не означало відкинути Старий Заповіт, а лиш усвідомити неактуальність усього того, що в ньому було переходовим, та зрозуміти, якою міцною монолітністю і тяглістю характеризується вся історія спасіння від першого й аж до нового союзу. Богословські роздуми Павла виявлять, що прийнята на Єрусалимських зборах позиція твердо базувалася на об’явленні (пор. Рим. 3:21 – 4:25).

Попередній запис

Єрусалимська спільнота. Поширення Євангелія

Наступний запис

Друга і третя місійна подорож Павла