У 1976 році ми з братом Андрієм уперше побували в Уганді. Нас запросили служителі англіканської церкви Уганди, щоб ми з’ясували, як можна допомогти віруючим тієї країни. Вони мали величезну потребу в духовній літературі, і після тривалих дебатів з керівниками церкви ми вирішили прислати п’ятдесят тисяч Біблій.
Справа ризикована, проте кілька молитовних груп разом з нами брали участь у битві. Їх заступницькі молитви принесли плід, бо ми здобули перемогу. Напередодні від’їзду ми поїхали до туристичного агентства Кампали, щоб перевірити свій рейс. З нашими квитками все було гаразд, але наші імена чомусь стояли в списку лише кандидатів на виліт. Ми переконували їх, що зворотні квитки ми купували в Кенії, і вони можуть перевірити через комп’ютерну мережу, однак касир посміхнулася і сказала, що в Уганді немає комп’ютерів. До того ж, наші імена значилися в кінці списку, а перед нами було ще шістнадцять осіб.
Та основна проблема полягала в тому, що термін нашої візи закінчувався наступного дня. Якщо ми не сядемо вчасно на літак, наше перебування в Уганді буде незаконним. Друзі припустили, що то була витівка уряду Іді Аміна, а наші імена були навмисне занесені до цього списку.
Ми повернулися до готелю і схилили перед Господом коліна. Ми усвідомлювали, що велася духовна боротьба. Іді Амін не хотів нас відпускати. Подумки ми зосередилися на своїх молитовних партнерах.
«Господи, поклади їм на серце молитися за нас», – просили ми Господа.
Ми також проголошували Його обітниці про те, що Він обіцяв щедро покривати наші потреби. Хіба ж ми не Його посланці? У такому разі до нас повинні ставитися як до послів. Виліт проводився рівно о п’ятій. Ми вирішили приїхати до аеропорту якнайраніше, щоб з’ясувати, чи можна ще виправити ситуацію.
У приміщенні аеропорту було лише дві особи, які також вирішили приїхати завчасно. Вони стояли біля вагів, де зважували багаж. Через півгодини приїхало ще кілька пасажирів і стали за нами. Черга швидко зростала, а касир ще й досі не з’явилася. Годинник уже пробив п’ять, а її не було. На щастя, нам було видно літак, що готувався до вильоту.
У чверть на шосту з’явилася касир у супроводі угандського солдата. Він став за стійку й попросив тиші. Усі миттю замовкли.
– Пані та панове, послухайте, будь ласка, уважно. Не треба панікувати. У нас виникло непорозуміння: загубився список пасажирів. Ми почнемо все спочатку. Першими полетять ті, хто перший у черзі.
Ми з братом Андрієм першими зайшли на борт літака. Я запитав стюардесу, де нам сісти.
– Займайте будь-які місця, – відповіла вона. – Літак ваш.
Ось таке ставлення гідне послів!
– Дякую, Господи, ой, перепрошую… пані, – промовив я, затинаючись, і опустився на перше найкраще сидіння.
Згодом ми дізналися, як Господь поклав на серце нашим молитовним партнерам молитися за нас того дня.
– Я багато думала про вас і відчула, що у вас щось негаразд, – розповідала мені одна сестра.
Ось реальність духовної сутички. Наші молитовні партнери знаходилися далеко від нас, однак знали про наші потреби. Вони помолилися – і список пасажирів щез. Справді, Бог надолужив наші потреби. Хіба ж ми не Його посланці?
У в’язниці
У диявола немає відповіді на молитву християнина. Під час переслідувань та утисків наша молитва залишається наймогутнішою зброєю. Християни комуністичних країн пересвідчуються в цьому щодня. Георгій Вінс, керівник незареєстрованої баптистської церкви, якого вислали з Радянського Союзу в 1979 році, підтвердив це з приїздом до Сполучених Штатів.
– Коли охоронці у в’язниці починали ставитися до нас милосердніше, ми знали – це лише завдяки молитвам та заступництву наших друзів із Заходу, – казав Вінс.
Служитель з Уганди, пастор Джошуа Мусоук, теж переконаний у цьому. Його парафіяни безперестанку молилися за нього, коли люди з «гестапо» Іді Аміна заарештували його. Новина про його арешт дійшла до нас у той же день. Ми відразу ж повідомили про це наші молитовні групи, які зібралися для спільної заступницької молитви за нього.
Господь відповів на їхні молитви в чудесний спосіб. Пастора Джошуа відвезли до Управління Державного Бюро розслідувань у Накасеро, що в Кампалі, де сотні людей гинули жахливою смертю. Багатьох вбивали інші ув’язнені, використовуючи при цьому ковальські молоти. Покараним доводилося падати на коліна під ударами в голову, аж доки вони не помирали, і лише останній отримував кулю від охоронця.
– Такі вбивства економлять кулі, – пояснював офіцер Держбюро.
Мусоука зачинили в камері підземної в’язниці. Він стояв по кісточки у воді, змішаною наполовину з сечею та кров’ю попередніх жертв. Сморід був нестерпний. Коли за ним зачинилися двері, він відчув себе залишеним і самотнім у цій темній дірі. Серце огорнув страх, і він відчайдушно кликнув до Господа:
– О, Господи, допоможи мені. Я не боюся померти, я боюся страждати. Нехай солдати прийдуть і вб’ють мене, скороти мої страждання.
Дух Святий заспокоїв його і нагадав про перебування Павла та Сили у в’язниці у Филипах. Раптом зі сльозами на очах він почав хвалити і славити Господа. Охоронці, що стояли під дверима, почули спів і вирішили, що він з’їхав з глузду. Відкривши двері, вони виштовхали його назовні і повели до коменданта. Той здивовано поглянув на Мусоука, що прославляв Бога.
– Що сталося? – запитав він.
Мусоук підняв руки до неба і знову почав дякувати Господеві.
– Можете вбити мене, якщо хочете, – оголосив він комендантові, – але я не припиню прославляти Господа.
І він продовжував. Комендант подивився на Мусоука й захитав головою.
– Справді, несповна розуму, – промовив він. – Відпустіть його помирати вдома.
Через кілька хвилин Мусоук стояв за межами в’язниці, на волі. Він щодуху помчав додому, де християни ще молилися за нього, схиливши коліна. Усі почали обіймати його зі сльозами радості на очах. А потім всі разом піднесли руки до неба і віддали подяку Господеві.
– У заступництві та хвалінні закладена реальна сила, – сказав мені пізніше Мусоук, сяючи від радості.
«Бо дуже могутня ревна молитва праведного!» (Як. 5:16). І ця сила в нашому повному розпорядженні, як у скорботний час, так і на волі. Молитва долає відстані – не тільки між нами та Богом, але й між нами та «переслідуваною церквою».
Убиті
Багатьом християнам не вдалося вижити після тортур та страждань. То що ж – вони програли? Ні, вони перемогли, незважаючи на фізичний біль і мученицьку смерть. Розповіді про мучеників упродовж історії Церкви підтверджують це. Кілька років тому дві мої колеги, американські місіонерки Евеліна Армстронґ та Беа Козін, були вбиті в Лаосі. Евеліна працювала медсестрою, і навіть доглядала мене в лікарні Кенґкоку з церебральною (мозковою) малярією.
А через кілька тижнів після мого одужання, весною 1972 року, місто захопили північно-в’єтнамські комуністи. Обидві місіонерки з братньої організації «Християнські місії по всій землі» переховувалися в якомусь будинку протягом двох днів, місцеві віруючі приносили їм їжу. Але скоро комуністи знайшли їх і, зв’язавши спина до спини колючим дротом, замкнули на три дні в кімнаті. Кожен рух завдавав неабиякого болю. Їм не давали ні води, ні їжі. Нарешті, коли війська уряду почали наступ, щоб повернути захоплений Кенґкок, в’єтнамські солдати витягли їх на вулицю й оголосили, що молоді полонянки повинні вмерти.
З них зняли колючий дріт, і вони, змучені, впали на землю, знаючи, що їх розстріляють.
– У вас є останнє бажання, – запитав солдат.
– Так, – тихо мовила одна з них. – Ми… ми хотіли б помолитися разом.
– Гаразд, тільки коротко, – відповів солдат.
Жителі лаоського містечка спостерігали за цією сценою: хотіли б допомогти, та не могли. Незважаючи на сильний біль, жінки, запинаючись, проказали молитву. Спробували піднятися, але знову впали на землю. Тоді одна з них почала співати тремтячим голосом:
«Сьогодні в моїй душі сяє сонце…»
Інша закивала їй головою й спробувала підспівати.
Усі, хто спостерігав за подією, почали кричати:
– Збережіть їм життя! Вони хороші люди! Вони розповіли нам про Ісуса!
Це розгнівало в’єтнамських солдат, і вони пустили чергу в натовп, щоб утихомирити народ. Зрештою, вони спрямували автомати на жінок і застрелили їх. Потім затягли тіла до дерев’яної халупи й підпалили її.
Однак смерть цих місіонерок, які лише рік пропрацювали в Індокитаї, стала початком великого пробудження в Кенґкоку, в результаті якого багато мешканців дізналося про Ісуса Христа.
«Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе» (Ів. 12:24).
«Кров мучеників і понині є насінням Церкви», – казав Тертулліан, один з отців Церкви.
Сили темряви готуються до останнього вирішального бою з Церквою Ісуса Христа. Їх наймогутніша зброя – це тактика ушкодження нашого духовного життя, відволікання від молитви. Вони знають, що вільно можуть атакувати тих християн, які не моляться. Як не згадати тут слів: «Господи, навчи нас молитися»!
Справді, якщо ви прагнете працювати для Бога – створіть комітет. А якщо хочете працювати з Богом – започаткуйте молитовну групу.