Шотландський письменник і теолог Джордж МакДоналд якось написав втішного листа до своєї мачухи після смерті її доброї подруги. «Бог ніколи б не дозволив їй [смерті] бути законом у Його Всесвіті, якби вона справді була такою, якою нам здасться», – сказав він[1]. На нас, віруючих, покладено завдання розказати світу, як виглядає смерть з перспективи Того, Хто стикнувся з нею віч-на-віч – зі страхом і жахом – але потім повернувся до життя.
Відчутна допомога, яку може дати вмираючій людині це переконання, достеменно відображена в документальному фільмі Вмираючі, який демонструвався в державній телевізійній мережі. Продюсер і директор фільму Майкл Роемер отримав дозвіл бути поруч кількох хворих на рак пацієнтів з останньою стадією хвороби протягом їхніх останніх місяців життя. «Люди помирають так, як прожили. Смерть стає вираженням всього того, ким ви є, і ви можете принести їй тільки те, що приносили в своє життя», – сказав Роемер після зйомки свого фільму. Дві бостонські сім’ї продемонстрували надзвичайний відчай і надію.
Гарріет і Білл, тридцяти років, зображені під час нервового зриву. В одній зі сцен Гарріет, переживаючи за своє майбутнє вдови з двома синами, дорікає своєму помираючому чоловіку. «Чим довше все це тягнеться, тим гірше буде для всіх нас», – каже вона йому.
«Що сталося з тією милою дівчиною, з якою я одружився?» – запитує Білл у відповідь. Гарріет повертається до інтерв’юера «Та мила дівчина мордується через його рак. Кому буде потрібна вдова з двома синами восьми і десяти років? Я не бажаю йому смерті, але якщо він має померти, то чого він не помре зараз?»
В останні роки їхнього спільного життя, ця сім’я розпалась, неспроможна справитися з відчаєм. Вони скиглили і кричали, нападали одне на одного, розбиваючи вщент усю любов і довіру, яка в них ще лишалась. Привид смерті здавався надто загрозливим.
Реакція превелебного Бріанта, п’ятдесяти шести років, вмираючого пастора церкви чорношкірих баптистів, становила разючий контраст. «Зараз я переживаю одні з найкращих моментів, – каже він. – Сумніваюсь, що Рокфеллер був щасливішим за мене».
Зйомочна група зняла превелебного Бріанта, як той проповідує свої пастві про смерть, читає Біблію своїм онукам, здійснює поїздку на Південь, щоб відвідати місце свого народження. Він демонструє тиху безтурботність і впевненість у тому, що він просто простує додому, до місця, де не буде болю.
На його похороні баптистський хор співав «Він заснув». І коли черга присутніх на похороні минала гріб, хтось тягнувся, щоб потиснути йому руку, а хтось, щоб поплескати по плечу. Вони втрачають улюбленого друга, але не назавжди. Вони вірять, що перед превелебним Бріантом тільки початок, а не кінець.
Короткі зйомки з церкви превелебного Бріанта мені здаються справжніми, автентичними завдяки досвіду моєї дружити серед престарілих мешканців Чикаго. Близько половини з них білі, а половина чорношкірі. Всі вони, у свої сімдесят чи вісімдесят років, живуть з постійним усвідомленням близької смерті. Хоча Джанет помітила вражаючу різницю в тому, як білі загалом і як чорні приймають смерть.
Більшість її білих клієнтів охоплює наростаючий страх і напруження. Вони нарікають на своє життя, на свої сім’ї і на своє невдале здоров’я. Чорні, навпаки, мають гарний гумор і переможний дух, навіть якщо більшість з них має вагомі причини для невдоволення і відчаю. (Більша частина з них жила на Півдні, будучи наступним поколінням після покоління рабів, і все життя вони страждали від економічного гніту і несправедливості. Багато з них вже були в похилому віці, перш ніж був впроваджений законопроект про Громадянські права).
Що привело до такої різниці в їх світогляді? Джанет прийшла до висновку, що це – надія, надія, яка корінням сягає засад віри чорношкірих у небеса. «Цей світ – не мій дім, я тут тільки подорожній», – кажуть вони. Ці слова, і інші на кшталт: «Пригальмуй, люба коліснице, що примчала, аби забрати мене додому» беруть початки з трагічної історії, коли все в цьому світі здавалось безрадісним і похмурим. Але церкви чорношкірих якимсь чином зуміли засвоїти віру в рідний дім, поза межами цього.
Якщо ви хочете почути сучасний опис неба, відвідайте кілька похоронних церемоній чорношкірих. Проповідник малює словесну картину життя так ясно і чуттєво, що кожен у цій общині починає відчувати нестримне бажання потрапити туди. Природно, що присутні на похороні відчувають смуток, але в правильному значенні: як зупинку, тимчасову затримку в битві, кінець якої вже давно визначений.
Звичайно неправильно використовувати образ неба як виправдання, щоб уникнути злиденності і нещасть тут, на землі. І так само неправильно відмовлятися від автентичної, справжньої віри в небо тим, чиє життя підходить до кінця.
[1] Вільям Ріпер. Джордж МакДоналд. Лондон: Лаєн Паблішінг, 1987. С. 133.