Віра в майбутній дім поза теперішнім, в якому ми живемо зараз, мала б впливати не тільки на те, як ми помираємо. Вона повинна також впливати на те, як ми живемо.
До Дж. Робертсона МакКалкіна, колишнього президента Колумбійського біблійного коледжу, якось підійшла старенька пані, яка переживала випробування старечого віку. Здоров’я її підводило, на зміну вроді прийшло тонке рідке волосся, зморшки і знебарвлена шкіра. Вона більше не могла робити того, що могла колись, і почувалась тягарем для інших. «Робертсон, чому Бог дозволяє нам старіти і слабнути? Чому мені має бути так боляче?» – питала вона.
Подумавши кілька секунд, МакКалкін відповів: «Я думаю, що Бог запланував, щоб сила і краса молодості була фізичною. Але краса і сила старості – вона духовна. Ми поступово втрачаємо силу і красу, які тільки тимчасові, щоб могли зосередитися на силі і красі, які мають вічний характер. Це допомагає нам з більшою готовністю залишити позаду тимчасову, зіпсовану частину себе і по-справжньому сумувати за нашим вічним домом. Якби ми залишились молодими, сильними і красивими, ми напевно не захотіли б залишати цей світ!»
Якщо є якийсь секрет, як впоратися із стражданнями, то це той, який найчастіше згадується людьми, яких я опитував, і який узгоджується з наступним. Щоб вижити, дух повинен живитися таким чином, щоб міг вирватися на свободу, позбавившись обмежень тіла. Християнська віра не завжди пропонує поповнення ресурсів тіла. Ні Браєн Стернберг, ні Джоні Еріксон Тада не отримали зцілення, незважаючи на тисячі молитов. Але Бог таки пообіцяв живити дух, який одного дня об’єднається з досконалим тілом. Браєн знову стрибатиме – як теля, відпущене зі стійла, як каже пророк Малахія; Джоні знову буде на ногах і танцюватиме.
«Не бійтеся тих, хто може знищити тільки ваше тіло; вони не можуть знищити вашу душу», – сказав Ісус, відсилаючи на служіння Своїх послідовників. Оскільки фізична смерть – це ще не кінець, нам не потрібно надмірно боятися її. Але оскільки вона є ворогом Життя, то ми не повинні і вітати її.
Коротше кажучи, через нашу віру в домівку по той бік, Християни можуть бути цілком реалістичними щодо смерті, не стаючи безнадійними. Смерть – це ворог, але ворог переможений. Як сказав своїм послідовникам Мартін Лютер: «Навіть при найкращому здоров’ї, ми повинні завжди мати смерть перед очима, [щоб] ми не сподівалися залишитися на землі назавжди, а тримали одну ногу в повітрі, так би мовити».
Коли маєш одну ногу в повітрі, це дає новий погляд на проблему болю і страждань. Будь-які дискусії про страждання будуть неповними без цього погляду вічності, що має значні переваги.
Здібна до полеміки людина вміє захистити біль, як щось хороше і позитивне, як щось краще серед всіх інших альтернатив, допущених Богом. Можливо. Але насправді біль і страждання – це навіть не половина всієї картини.
Як уявити вічність? Це значно довше, аніж наше коротке життя тут на землі, і це дуже складно уявити. Можна взяти триметрову дошку і намалювати на ній від одного кінця до іншого лінію. Потім поставити на ній крапку, величиною в один дюйм. Ця крапка для зародкової клітини, яка рухається по ній, здаватиметься велетенською. Ця клітина може провести все своє життя, досліджуючи цю крапку. Але якщо ви, людина, відступите назад і глянете на всю дошку загалом, ви будете вражені величезним розміром тієї триметрової лінії в порівнянні з крапкою, яку зародкова клітина називає домівкою.
Вічність у порівнянні з цим життям виглядає майже так само. Сімдесят років – це довгий період, достатньо довгий для нас, щоб вигадати безліч теорій про Бога і про те, чому Він інколи здається байдужим до людських страждань. Але чи справедливо осуджувати Бога і Його план для всесвіту, керуючись тим відтинком часу, який ми проводимо на землі? Не справедливіше, ніж тій клітини судити про усю дошку по тій маленькій плямці крейди, на якій вона проводить все своє життя.
Чи не бракує нам перспективи всесвіту і вічності? Чи нарікали б ми на життя на землі, якби Бог дозволив нам мати всього одну годину страждань протягом сімдесяти років абсолютного комфорту? Так, проміжок нашого життя включає страждання, але це життя відображає тільки одну годину вічності. Як сміливо заявила Св. Тереза з Авіли, з неба найнікчемніше життя виглядатиме як одна невдала ніч у некомфортному готелі[1].
У християнській схемі речей, цей світ і час, проведений тут, це ще не все. Віра є випробувальним ґрунтом, крапкою у вічності – однак важливою крапкою, бо Ісус сказав, що наша доля залежить від нашого послуху тут на землі. Наступного разу, коли вам захочеться кричати до Бога в нестерпному відчаї, звинувачуючи Його за цей нікчемний світ, пам’ятайте: нами прожито менше однієї мільйонної реального життя, але й ця мільйонна частинка прожита під прапором непокори і бунтарства.
Щоб відповідно сприймати роль болю і страждань, потрібно дочекатися кінця історії. Біблія рясніє обіцянками цього: «А Бог усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави Своєї в Христі, нехай Сам удосконалить вас, хто трохи потерпів, хай упевнить, зміцнить, уґрунтує» (1Петра 5:10). «Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!» (2Коринтян 4:17-18).
Мене завжди цікавила одна деталь у кінці книги Йова, чудової історії людського страждання, деталь, на яку часто не звертають уваги. Автор старається підкреслити, що в кінці Йов отримав вдвічі більше всього того, що втратив за час своїх випробувань: 14 000 овець замість 7 000; 6 000 верблюдів замість 3 000; тисячу волів і ослів, замість 500. Але є одне виключення: спочатку Йов мав семеро синів і три дочки, і під час відновлення його господарства Бог повернув йому семеро синів і три доньки – те ж саме число, а не подвоєне. Чи не міг автор мовчки натякати на перспективу вічності? З такої точки зору Йов справді отримав вдвоє більше, десятеро нових дітей тут на землі на додаток до тих десяти, до яких він приєднається одного дня у вічності.
[1] Петер Кріфт. Знаходячи сенс у стражданнях. Енн Арбор, Мічиган: Сервант Букс, 1986. С. 139.