«А в наступну суботу зібралося майже все місто послухати Божого Слова. Як юдеї ж побачили натовп, то наповнились заздрощів, і стали перечити мові Павла та богозневажати. Тоді Павло та Варнава мужньо промовили: До вас перших потрібно було говорить Слово Боже; та коли ви його відкидаєте, а себе вважаєте за недостойних вічного життя, то ось до поган ми звертаємось. Бо так заповів нам Господь: Я світлом поставив Тебе для поган, щоб спасінням Ти був аж до краю землі! А погани, почувши таке, раділи та Слово Господнє хвалили. І всі ті, хто призначений був в життя вічне, увірували. І ширилось Слово Господнє по цілій країні. Юдеї ж підбили побожних впливових жінок та значніших у місті, і зняли переслідування на Павла та Варнаву, та й вигнали їх із своєї землі. Вони ж, обтрусивши із ніг своїх порох на них, подалися в Іконію. А учні сповнялися радощів і Духа Святого.»
Всякій людині, працюючій із словом, – поетові, журналістові, філософові, перекладачеві, богословові, – добре знайома ця ситуація. Одні і ті ж слова в один день знаходять живий відгук і роблять свою справу, а в інший день викликають обурення і негативну реакцію.
І все це якраз тоді, коли ми хотіли на них покластися. Це буває, наприклад, коли слова пов’язані з якимсь проблемним питанням: згадаємо, як у США упродовж декількох останніх поколінь змінювали одне одного найменування «негр», «нігер», «чорний» і «афроамериканець». Іноді слова тріскаються і ламаються під ношею неточності, скажімо, коли їх недостатньо для опису чогось чудового. Допустимо, ми подивилися фільм, що захопив нас, або прочитали по-справжньому хороший роман, відвідали хороший концерт. Які прикметники підійдуть? «Блискучий», «сильний», «талановитий» – усе не те, усе занадто вичерпане. А іноді слова залишаються тими ж самими, у традиційних контекстах, а сенс непомітно і потихеньку змінюється, поки не стає надто пізно. Буває, що слово мало-помалу набуває ледь не протилежного змісту.
Щось у цьому роді (слово залишилося тим самим, а сенс змінився) сталося в західній церкві з «воскресінням». Спочатку сенс був ясний і очевидний: людина воскресла у фізичному тілі після того, як у фізичному тілі померла. А зараз «воскресінням» чого тільки не називають, причому один з частих сенсів – «утілене безсмертя».
Схожим чином йдуть справи з виразом, який так легко злітає з вуст: «вічне життя». З чим він у вас асоціюється? Якщо ви належите до західної церкви або пройняті її віяннями останніх двох століть, вам майже напевно спаде на думку якийсь останній стан душі поза простором і часом: «вічність», в якій, як сказано в одному гімні, «часу вже не буде» (а разом з ним – простору і матерії). Проте фраза, яку зазвичай перекладають як «вічне життя», буквально означає «життя віку». Але якщо так говорити, ніхто нічого не зрозуміє. А в юдаїзмі часів Павла, та і в багато інших часів, сенс був кристально ясний. Юдеї вірили в існування двох «віків», двох «періодів світової історії»: нинішній вік і майбутній вік. І «життя» «майбутнього віку» – стан, якого сподівалися досягти усі благочестиві люди. У богослов’ї існувало багато суперечок відносно того, хто саме успадкує це життя, життя майбутнього віку. І зверніть увагу: ніхто при цьому не вважав, що майбутній вік буде поза простором, часом і матерією. Це лише новий період історії, коли зло буде виправлене. Це велике Відновлення, про яке йшла мова в Дії 3:21. Світ буде абсолютно іншим, але все таки це буде наш світ. Просто він стане набагато міцніший, набагато повнішій життям і енергією, бо прокляття тління і смерті зникне… Чому ж у нинішньому західному суспільстві в такі речі не вірять? Мабуть, лише наша нездатність (чи небажання?) уявити такий світ утруднила виклад одного з фундаментальних вірувань раннього християнства.
Говорячи про «вічне життя», Павло та апостоли не мали на увазі щось «суто духовне» (у нашому розхожому розумінні духовності). Життя майбутнього віку почалося, коли Ісус повстав з гробниці пасхальним ранком, і воно досягне повноти, коли Бог зробить для всього світу те, що вже зробив для Ісуса. А все ті, хто бере участь у пасхальному житті в сьогоденні, набуде його повноти в майбутньому віці. Це і означає мати «життя майбутнього віку».
Саме про це говорять повні тривоги і радощі в. 46 і 48. Павло пояснює синагогальній аудиторії: якщо ви відвернетеся від цієї звістки, ви тим самим проголосите, що ви не належите до прийдешнього віку. Як ви можете так себе поводити?! Адже це – ваша древня надія, ваша мрія, ваше майбутнє. І ви її відкидаєте. У той же час язичники, які ні про яке «життя майбутнього віку» і думати не думали, набувають його. Язичники радіють тому, що, згідно з Писаннями, для них тепер (на рівних!) відкрита Божа нова епоха, позбавлення від тління і усього, що погрожує людському існуванню. Щось схоже Павло згодом скаже в Посланні до Римлян (Рим. 9:30-33).
У центрі цього уривка стоїть одне з найбільших біблійних пророцтв про той великий поворот, який стався в першому християнському поколінні. Міститься воно в Книзі Ісаї: Ісая оповідає, як слово Боже творитиме нове, творитиме через дивне служіння Отрока Господнього, щоб відновити Ізраїль і тим самим послати нашу звістку про спасіння всьому світу. Відразу згадуються слова, які ми вже зустрічали в Євангелії від Луки (Лк. 2:30-32) з вуст старця Семена в Храмі, коли він вітав немовля Ісуса: «Бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!».
Думка, яку ми постійно підкреслюємо, бо вона дуже важлива для Луки і для Павлових послань, полягає в тому, що в надії Ізраїлевій завжди міститься обіцяння (часом воно поховане під гнівом проти нечестивих язичницьких народів, що кощунствують і пригноблюють Ізраїль, але не втрачених для Бога), що коли Бог виконає велику мрію Свого народу, тоді зміниться і доля язичників. Авраам був покликаний з тим, щоб в ньому благословилися всі племена земні. Ізраїль біля Сінаю був покликаний стати народом священиків. Давидове царство – це царство, яке врешті-решт буде простягнуте до кінців землі. А Ісая сповістив, що Отрок Господній, який втілює Ізраїль і здійснює Божий задум про Ізраїль, не лише відновить племена Ізраїлю, але і буде світлом народам.
Тут стає зрозуміло, чому багато євреїв I століття гнівно відкинули Благу звістку. Для них здавалося, що тут відбувається небезпечний компроміс. Адже століттями зусилля були спрямовані на те, щоб підкреслити особливий статус євреїв, їх відокремленість від всякої нечистоти, від язичницького способу життя. Євреї так довго зберігали вірність заповідям, що відділяли їх від світу, повного ідолів. Вони піддавалися стражданням, кепкуванням, соціальному остракізму, іноді фізичному насильству, навіть мученицькій смерті, і не зраджували своїй спадщині і покликанню. І що ж? Невже тепер навколишні язичники натовпами хлинуть в їх світ? Яка блюзнірська безглуздість! І «ревнощі», якими сповнилися багато єврейських слухачів Павла, цілком зрозумілі: вони відповідають ще недавній реакції самого Павла, юного Савла з Тарсу.
Саме ці «ревнощі» в Антіохії, як і згодом у багатьох інших місцях, змусили Павла і Варнаву в поспіху покинути місто. У Євангелії від Луки Ісус дає наступну вказівку апостолам: «А як прийдете в місто яке, і вас не приймуть, то вийдіть на вулиці його та й кажіть: Ми обтрушуємо вам навіть порох, що прилип до нас із вашого міста.» (Лк. 10:10-11). Це вони і зробили в даному випадку, коли побачили, що місцеві керівники підтримали тих членів синагогальної общини, які «зняли переслідування». Таким чином стався розподіл. Наприкінці цього першого місіонерського візиту утворилися три групи: обурені і агресивні люди, які не бажають нічого знати; радісні навернені, сповнені Духом Святим; два апостоли, які покидають місто і несуть християнську звістку далі.
А слово Господнє, хоча і піддавалося ганьбі, продовжувало свою справу…