«І трапилось, що в Іконії вкупі ввійшли вони до синагоги юдейської, і промовили так, що безліч юдеїв й огречених увірували. Невірні ж юдеї підбурили та роз’ятрили душі поган на братів. Та проте довгий час пробули вони там, промовляючи мужньо про Господа, що свідоцтво давав слову благодаті Своєї, і робив, щоб знамена та чуда чинились їхніми руками. А в місті народ поділився, і пристали одні до юдеїв, а інші тримались апостолів. Коли ж кинулися ті погани й юдеї з своїми старшими, щоб зневажити їх та камінням побити, то, дізнавшись про це, вони повтікали до міст лікаонських, до Лістри та Дервії, та в околиці їхні, і Євангелію там звіщали.»
Я знав одного молодого чоловіка, який страждав від важких депресій. Він був немов похоронений під проблемами, спогадами, прихованими страхами, уявною провиною (і частково провиною реальною). За моєю порадою, він проконсультувався з лікарями: справа зайшла занадто далеко. Йому прописали ліки, але дія ліків йому не сподобалася.
– Розумієте, – скаржився він, – зникли і спади, і підйоми. Про спади я не шкодую: вони були жахливі. Але тепер немає і підйомів. Я почуваю себе як корова, яка бродить туди-сюди, і ніщо її не хвилює. Я не можу так жити. Це не моє.
Він відмовився від ліків і замість цього ходив до психолога-консультанта, який через терпіння, мудрість і молитви вивів його з гіршого.
Не знаю, можливо, тепер фармакологи поліпшили ліки. Я в цьому не розбираюся. Взагалі іноді ліки можуть бути єдиним способом допомогти людині, що знаходиться в глибокій депресії, щоб вона змогла щось робити. Але фраза про «спади і підйоми» до мене приліпилася: я довго про неї згадував. І зараз вона теж спала мені на думку, коли я взявся за цей уривок і зіставив його із звичайним церковним життям у нинішньому західному світі.
Ті з нас, хто належить до «основних» напрямків християнства (католицтва, англіканства, методизму, реформатства), у цілому, респектабельні. Правда, не настільки респектабельні, як бувало раніше, але є два моменти. З одного боку, практично немає гонінь. Ніхто не підбурює проти нас оточення (буває іноді, але за великим рахунком дурниці). З іншого боку, не видно чудес. Ніхто не бігає вулицями і не кричить, що Бог його зцілив (знову ж таки іноді бігають, але ми зазвичай так боїмося «крайнощів» і шарлатанів, що нас насторожує навіть сама можливість чийогось зцілення).
Виходить, що ми стали як мій юний друг після ліків. Спади пішли, а разом з ними і підйоми. Цікаво, які ж «ліки» ми прийняли, що стали як стадо нешкідливих корів, що пасуться безтурботно і яких нічого особливо не хвилює? Ні зцілень, ні побиття камінням.
Поставимо питання таким чином. Ми вже бачили, яке враження справила Павлова проповідь в антіохійській синагозі: чимось схожий на ефект проповіді Петра на П’ятидесятницю. Одні зраділи, інші обурилися. Основна ж звістка полягає в тому, що древні божественні обіцяння виконуються в Ісусі і через Ісуса як Месію Ізраїлевого, а значить, для всього світу. Ізраїль – євреї в Юдеї, Палестині і діаспорі – повинні почути її якнайскоріше: адже виконуються обіцяння! Але ці обіцяння також припускали, що через Ізраїль Бог благословить весь світ. Синагогальним громадам пропонувалося усвідомити виконання старої надії, але таке виконання, при якому зменшувалося їх власне почуття «особості». Коли листоноша доставив усі листи адресатам, він перестає бути тією особливою людиною, яка нещодавно йшла вулицею: не тому, що листоношею бути погано, а тому, що він виконав свою справу.
Зрозумівши це, ми можемо замислитися над питанням: як нам, у наших «основних» церквах, свідчити світу в більш апостольському дусі? Чи існує, так би мовити, менш депресивний спосіб жити згідно Євангелія, ніж той, який ми часто обираємо?
Спершу важливо переконатися, що ми дійсно сповіщаємо Євангеліє, дійсно живемо Євангелієм – усією звісткою про Ісуса як воскреслого Сина Божого, Який виконав древні обіцяння заради усього людства, що принесло прощення гріхів (а не просто приємну утішливу «духовність»), і надію на новий Божий світ (а не просто «пиріг на тому світі»). Якщо усе вірно, ми зробили один крок у правильному напрямі.
Далі, необхідно серйозно молитися (можливо, навіть постити). Як ми вже бачили, справжнє благовістя протистоїть іншим системам влади (а часто і системам думки). Відповідно, наші «духовні батареї» мають бути завжди заряджені.
Допустимо, усе це ми вже маємо. Як нам дотримати еквівалент того, що робили Павло і Варнава, коли йшли в місцеві синагоги? (Я виходжу з того, що більшість моїх читачів не сповідують юдаїзм: інакше усе питання стоятиме перед ними в абсолютно іншому ракурсі.) Синагога була не просто місцем богослужіння. Вона була основним громадським центром для євреїв у цій місцевості, місцем, куди вони приходили обговорювати і вирішувати найрізноманітніші проблеми. Тому сучасним еквівалентом у багатьох містах буде не обов’язкова «релігійна» будівля, але взагалі те, що ми часто іменуємо «публічним простором». Це можуть бути державні установи, будівлі муніципалітету, поліклініки і лікарні, поліцейські відділки і т. д. І звістка має бути не просто «релігійною», і вже точно не втечею від реальності, приправленою дивними моральними кодексами. Подібно до Павла в синагозі, нам слід проповідувати парадоксальне виконання древньої надії.
Замислимося. Чого жадає наше суспільство? Миру, справедливості, свободи, можливості бути почутим, здоров’я і передусім – любові. Той голод серця, який не тамуватимуть ні гроші, ні розкішні будинки, ні дорогі машини, ні любовні захоплення. І завдання церкви полягає, зокрема (хоча і далеко не лише), у тому, щоб з мудрістю і молитвою пояснювати нашому все більш (нео) язичницькому світу, які справжні обіцяння Божі. Нехай люди почують цю розповідь і зрозуміють: це їх історія; це те, що вони завжди хотіли чути. І Ісус буде в кульмінації розповіді – не штучним, притягнутим за вуха образом, не як кролик з капелюха, але як повністю людина, Той, у кому прихована вся міра мудрості і знання, живий хліб, що вгамовує всякий голод.
Зрозуміло, одних слів мало. У нас має бути і відповідне життя. Необхідно створювати і розвивати громади, дивлячись на які люди вірили б нашим словам: от воно, життя! Це нелегко. Поки ми лише ходимо на годинку-другу в тиждень на богослужіння, а не змінюємо себе серйозно, ми як ті корови на лугу: мирно пасемося без особливих підйомів і спадів. Але наскільки багато що зміниться, якщо ми спробуємо бути для нашого світу тим, чим апостоли були для свого (юдейського) світу! Євангеліє стане живим. Звичайно, будуть зачеплені і дадуть відсіч чужі інтереси. Але в нас буде справжнє християнство, те саме, яке апостоли несуть далі по містах і селах.