«А в Лістрі сидів один чоловік, безвладний на ноги, що кривий був з утроби своєї матері, і ніколи ходити не міг. Він слухав, як Павло говорив, який пильно на нього споглянув, і побачив, що має він віру вздоровленим бути, то голосом гучним промовив: Устань просто на ноги свої! А той скочив, і ходити почав… А люди, побачивши, що Павло вчинив, піднесли свій голос, говорячи по-лікаонському: Боги людям вподібнились, та до нас ось зійшли!… І Варнаву вони звали Зевсом, а Гермесом Павла, бо він провід мав у слові. А жрець Зевса, що святиня його перед містом була, припровадив бики та вінки до воріт, та й з народом приносити жертву хотів. Та коли про це почули апостоли Варнава й Павло, то роздерли одежі свої, та й кинулися між народ, кричачи та говорячи: Що це робите, люди? Таж і ми такі самі смертельні, подібні вам люди, і благовістимо вам, від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є. За минулих родів попустив Він усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення, добро чинячи: подавав нам із неба дощі та врожайні часи, та наповнював їжею й радощами серця наші. І, говорячи це, заледве спинили народ не приносити їм жертов. А з Антіохії та з Іконії посходились юдеї, і, підбуривши натовп, камінням побили Павла, та й за місто геть виволікли, мавши думку, що вмер він… Коли ж учні його оточили, то він устав, та й вернувся до міста. А наступного дня він відбув із Варнавою в Дервію.»
Я іноді співчуваю лікарям. Декілька поколінь назад усі прекрасно розуміли, що вилікувати можна далеко не усе. Так, лікарі зроблять усе можливе. Вони співчуватимуть, радитимуть, утішатимуть і іноді навіть домагатимуться повного одужання. Але часто вони в змозі лише зменшити страждання, доки хвороба не пройде сама чи не докінчить пацієнта.
Нині ми в західному світі уявили, що лікар повинен лікувати абсолютно все і бажано відразу. Ми повірили тому хвалькуватому науковому імперіалізму – він йде не від медиків, але в нашій свідомості так чи інакше є присутнім, – який вважає, ніби скоро, дуже скоро від усіх тяжких хвороб будуть знайдені ліки: звернешся до лікаря, і він тебе за раз-два відремонтує. І коли в поліклініці чи лікарні процес йде повільніше за очікуване, ми скидаємо лікарів з п’єдесталу, на який самі ж їх поставили: ніби, від лікарів толку немає або лікарі – шарлатани. Ми бурчимо, коли нас не відразу записують на прийом або коли за швидкий прийом доводиться багато платити. Ми невдоволені, коли людина лягає в лікарню з однією хворобою, а під час свого перебування там підхоплює ще одну, а в багатьох країнах (і вже точно в нашій) ми б бурчали ще більше, якби нам підвищили податки, щоб покращити стан лікарень (як у Франції). Так або інакше ми робимо лікарів або богами, або бісами. Ми або обожнюємо їх, або демонізуємо їх. Нічого доброго, одним словом. (З кліриками нині йде справа інакше, чи не так?)
З Павлом і Варнавою усе це трапляється відразу – справжня трагікомедія. Спочатку Павло зціляє хворого на ноги (мабуть, у нього такі зцілення добре виходили). У відповідь спонтанно виникає урочиста процесія: язичницька релігія з гірляндами квітів і биками, і усе готово до великої святкової жертви – якраз те, що, згідно Павловому вченню, для шанування істинного Бога зовсім не було потрібне. Згідно з древніми міфами (про них є згадки в текстах і написах), боги іноді приходили до людей під виглядом простих смертних. Наскільки можна судити, деякі з таких оповідань про Зевса і Гермеса якраз існували в тій частині Туреччини, де зараз виявилися Павло і Варнава. Цілком можливо, що тамтешні жителі постійно проявляли пильність: цілком можливо, якісь їх гості виявляться богами і, якщо не отримають належної поваги, місту не минути лиха. Відповідно, Павло і Варнава – посланці Єдиного істинного Бога, Бога Авраама, Бога єврейського монотеїзму, який протистоїть усім язичницьким ідолам і оголошує їх порожньою нісенітницею, – ледь не виявляються об’єктами язичницького служіння, коли їх прийняли за тих самих богів, яких вони прийшли скинути! От які місіонерські казуси іноді трапляються через різницю культур.
Природно, Павло і Варнава поспішили зняти непорозуміння, що їм вдалося не без (в. 18) зусиль. Жителі були розчаровані: вони вже налаштувалися на пишний ритуал у зв’язку з грандіозною подією і великою трапезою (якими були язичницькі жертви)! Тому настрій натовпу змінюється. Якщо їх гості не Зевс і Гермес, то хто ж вони такі? Самозванці! І в цей момент, пише Лука, з’являються євреї з Антіохії та Іконії, все ще палаючі праведним обуренням на звістку, яка зневажає їх традиції, – і це тоді, коли Павло і Варнава виступають проти язичницьких традицій. Загалом, апостолам довелося кепсько. Ми бачимо, проте, що Павло не загинув. Як головний оратор (через що його і прийняли за Гермеса, посланця богів) він став основною мішенню, хоча жертвою цілком міг стати і Варнава, «схожий» на Зевса. Чому апостоли вижили? Зазвичай «побиття камінням» у нас асоціюється із способом страти. Проте так бувало не завжди. Іноді справа обмежувалася тим, що деякі люди кидали каміння, булижники середнього розміру, не прагнучи обов’язково убити. Відповідно, Павло обмежився забиттями і травмами.
Проте осереддя уривка не в цьому. Лука акцентує увагу на словах Павла і Варнави. Говорять вони (в. 15-18) щось зовсім інше, ніж в антіохійській синагозі, і причина зрозуміла: перед ними не благочестиві і потенційно насторожені євреї, а благочестиві язичники «з кашею в голові». За великим рахунком, подібні розмови можна було б почути і від нехристиянських єврейських проповідників. Але в такому ж дусі Павло говоритиме перед язичниками і далі (пор. промова в Діях 17).
Починає він з Бога-Творця: Бога, Який створив небо, землю, море і усе, що в них. Це фундаментальне вчення юдаїзму, будучи правильно зрозумілим, стає величезним полегшенням для тих, хто живе у світі, населеному численними богами і богинями, кожен з яких зайнятий переважно власними справами, здатний на милість або гнів, але постійно потребує заспокоєння з боку людей. Традиція юдаїзму, як древнього, так і сучасного, каже усьому цьому однозначне ні. Існує тільки один Бог-Творець. Від Нього походить всяке благо у світі, і якщо людина не бачить цього, то вона проявляє невдячність по відношенню до Того, хто любить її і піклується про неї. Урожай і гарна погода, насіння і плоди – усе це знак добрості і любові Єдиного істинного Бога.
Як же бути з людськими помилками? За словами Павла, Бог у свій час дивився на язичницькі помилки як би крізь пальці (в. 16; пор. Дії 17:30; Рим. 3:25), повільно, мало-помалу готуючи виправлення світу. Справа нешвидка, оскільки Свій задум Всевишній здійснює через людей, а потрібен час, щоб привести обраний народ у потрібне місце. (Павло не промовляє ці речі прямо, але вони маються на увазі.) Віднині, проте, настала пора змін. Павло не устигає навіть вимовити ім’я Ісуса. І на жаль, у нього не було хорошої альтернативи збудувати промову інакше. Якби він почав з Ісуса і не встиг при цьому пояснити базові установки віри, слухачі просто вписали б Ісуса в контекст свого язичницького світогляду (пор. Дії 17:18).
Взагалі з цього уривка видно, скільки перепонів і непорозумінь очікують будь-кого, хто спробує донести до людей живе і глибоко юдейське слово Євангелія, Благу звістку про єдиного істинного Бога-Творця. Заважає багато що. Заважає загальне невдоволення людей життям: часто Бога одночасно сварять за біди, що відбуваються на Землі, і при тому оголошують, що не вірять у Нього. Заважають спотворені уявлення про християнство: багато поганих учителів і проповідників, не кажучи вже про негативний досвід, що часом підстерігає в церкві чи синагозі. Проте християнська Звістка нестримна і нездоланна. Їй судилося дійти до «аж до останнього краю землі» (Дії 1:8) незважаючи на будь-які перешкоди.