«А дехто, що з Юдеї прийшли, навчали братів: Якщо ви не обріжетеся за звичаєм Мойсеєвим, то спастися не можете. Коли ж суперечка повстала й чимале змагання в Павла та в Варнави з ними, то постановили, щоб Павло та Варнава, та дехто ще інший із них, пішли в справі цій до апостолів й старших у Єрусалим. Тож вони, відпроваджені Церквою, ішли через Фінікію та Самарію, розповідуючи про поганське навернення, і радість велику чинили всім браттям. Коли ж в Єрусалим прибули вони, були прийняті Церквою, та апостолами, та старшими, і вони розповіли, як багато вчинив Бог із ними. Але дехто, що ввірували з фарисейської партії, устали й сказали, що потрібно поганів обрізувати й наказати, щоб Закона Мойсеєвого берегли. І зібрались апостоли й старші, щоб розглянути справу оцю. Як велике ж змагання повстало, Петро встав і промовив до них: Мужі-браття, ви знаєте, що з давнішніх днів вибрав Бог поміж нами мене, щоб погани почули слово Євангелії через уста мої, та й увірували. І засвідчив їм Бог Серцезнавець, давши їм Духа Святого, як і нам, і між нами та ними різниці Він жадної не вчинив, очистивши вірою їхні серця. Отож, чого Бога тепер спокушуєте, щоб учням на шию покласти ярмо, якого ані наші отці, ані ми не здолали понести? Та ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони.»
«Адже ми домовлялися!»
Деніс був розлючений. Не встиг минути тиждень семестру, і знову сталося те ж саме.
Адже буквально десять днів тому всі п’ятеро з них сиділи навколо кухонного столу в старому будиночку, орендованому ними на другий рік навчання в коледжі. Вони знали, що навантаження має бути великим, але необхідно врегулювати правила спільного життя-буття, щоб не створювати один одному проблеми. Розписали по днях, коли чия черга готувати і прибиратися. Наклали повну заборону на музику після півночі. З усім цим проблем не виникало. Проте постало питання про паління: в одного була алергія на тютюновий дим, а другий нещодавно кинув палити і не хотів спокушатися. Загалом, паління теж заборонили. Курці були невдоволені, але пішли на поступки. Врешті-решт, можна покурити під навісом в саду чи на вулиці.
Але от одного разу увечері, працюючи за столом, Деніс (у якого алергія) закашлявся. Не може ж це бути через… Адже йому обіцяли! Він принюхався, через що кашель став тільки сильніший. Так, так і є. Обурений, він вискочив у коридор: «Хто палив? Як же наша домовленість!»
На порозі однієї з дверей з’явився збентежений Джім. Він став вибачатися: річ у тім, що до нього заїжджав на декілька годин батько. Батько нікуди виходити не хотів, а після вечері звик палити. І вони подумали, що один разок – нічого страшного.
Знову відбулися розгляди, конференція за кухонним столом, взаємні докори і, нарешті, нова абсолютна заборона на паління.
Для об’єктивності, перш ніж братися за Дії 15, наведемо зворотну ілюстрацію. Подивимося на Мойру.
Мойра – віолончеліст у струнному квартеті. Вона родом з Німеччини, де її учив музикант, якого у свою чергу учила людина, особисто знайома із самим Брамсом, яка грала в оркестрі під управлінням Елгару і не лише виступала соло, але і гастролювала в квартетах і з оркестрами по всьому світу. Мойра пишається своїм родоводом і щосили намагається підтримати марку. Публіка це цінує; зазвичай віолончеліст не головна фігура в квартеті, але хоча обидва скрипалі і альтист у даному випадку високі професіонали, саме вона цінується найбільше. Саме через неї багато людей приходять слухати їх квартет і купують записи на CD. Мойра як би втілює благородну традицію європейської музики, немов дихає повітрям концертних залів Відня, Мілану, Парижу і Берліна, якими вони були до того, як жахливі війни XX століття потрясли європейську культуру до основи.
Коли квартет грає Бетховена, Брамса або Моцарта, Мойра не лише виконує мелодію: вона пожвавлює глибинні смислові пласти. Вона інтуїтивно відчуває теми, найдрібніші нюанси гармонії і ритмів. Вона прагне до ідеалу, і її колеги і публіка люблять і цінують її за це.
Уявіть її реакцію кілька тижнів тому, коли керівник квартету, блискучий, але дуже молодий скрипаль, звернувся до групи з новою і несподіваною пропозицією, яка йому передала відома радіостанція. Вони гратимуть свої улюблені речі (може, навіть частково) з «Двадцятки кращих квартетів усіх часів». Вони зроблять на студії запис свого роду «поп-концертів». Потім – широка реклама. А під час передач будуть дзвінки в студію: нехай слухачі розповідають, які уривки їм сподобалися найбільше, і ці уривки потім повторять, навіть кілька разів повторять. Десятки тисяч людей, які досі не чули струнні квартети, візьмуть участь. Це ж цілий новий ринок! Буде величезний попит, і на ньому можна чудово заробити…
Мойра злетіла. Як так?! Як вони сміють? Вони б ще вирядилися в блазенські костюми і станцювали в них канкан. І якщо вже на те пішло, чому б тоді не співати старий баварський фольклор? Не серйозна пропозиція, а справжній балаган. Не можна виривати з квартету окремі уривки: це все одно, що вихопити з шекспірівської п’єси двадцять рядків і прочитати зі сцени як щось самостійне. Чи розрізати «Джоконду» на квадратики і розпродати як сувеніри. Брамс би в труні перекинувся. Це ж потрібно тільки додуматися! Чув би це її учитель або його учитель. Він би вправив мізки як слід. Якщо публіка хоче справжньої музики, нехай йде на справжні концерти.
Мойра – хороша жінка, але чистої води фарисейка. Вона розуміє традицію. Вона знає, що спиляти старе дерево можна за десять хвилин, а нове дерево не можна виростити і за десять років. Вона знає, як працювати – важка каторжна праця – композитори, часом помирали в убогості, шліфуючи тонкощі мелодії. Вона знає, скільки на світі людей, охочих додати саксофони до ансамблів XV століття, перетворити благородну симфонічну тему на рекламне бринькання, а також сказати, що найважливішим у Моцарта було його сексуальне життя, або наново вдатися до психоаналізу того ж Брамса, згадуючи його бідну матір і ні йоти не додаючи до краси його «Німецького реквієму». Вона намагається зміцнити скелю, на якій стоїть уся західна музична традиція, щоб цю скелю не рознесли по шматочках, не розпродали ці шматочки, наклеївши на них зображення великих композиторів. Якби Мойра жила в I столітті в Єрусалимі і почула новини з Антіохії, не кажучи вже про Туреччину, вона б не коливалася. Обрізання важливе, бо його заповідав Мойсей півтори тисячі років тому, бо про нього було сказано Аврааму ще дві тисячі років тому, бо люди ішли за нього на мученицьку смерть. Обрізання – знак приналежності до народу Божого. Це знак Заповіту, прямо вказаний у Біблії. І що буде далі: почнуть з обрізання, а далі знесуть єрусалимський Храм? Чи дозволять тримати свиней і їсти свинину?
А Деніс з моєї першої розповіді зайняв би місце Петра чи Павла. Ніби, дивіться: адже всі вже улагодили у випадку з Корнилієм?! Усе вже ясно було сказано. І був проголошений непорушний принцип: «Поганам Бог дав покаяння в життя» (Дії 11:18) – покаяння без необхідності обрізання. І потім усі проблеми утрясли. Які можуть бути ще питання?
Деніса можна зрозуміти. І можна зрозуміти Мойру. Можна зрозуміти Павла і Петра. І можна (і треба!) зрозуміти «партію обрізання», яка тут позначена як віруючі фарисеї (в. 5; Павло і сам був з колишніх фарисеїв, але він набагато глибше усвідомив наслідки віри в Ісуса як розіпнутого Месію). Але одну важливу річ не можна випускати з уваги. Дії 15 не описують просто зіткнення «традиції» з «інновацією». Не можна орудувати цим розділом як палицею, що крушить всяких супротивників нововведень (ніби, «дивіться, як помилялися традиціоналісти в Діях 15!»). Дії 15 говорять про здійснення принципу, який вже був встановлений у розділі 11. І принцип цей стосувався не таких абстракцій як традиція і новація, а дуже конкретного і фундаментального положення: оскільки Бог виконав свій Заповіт з Ізраїлем, пославши Месію Ісуса, сім’я Заповіту віднині відкрита для всіх без виключення і дискримінації. Християнство не обмежене якоюсь однією етнічною групою, скільки завгодно священною, богообраною, благословенною божественною присутністю і що несе божественні обіцяння. Обіцяння призначені не одному лише окремому народу. І саме в цьому полягає і завжди полягав сенс «традиції» (у кращому значенні слова).
А що відповідають у таких випадках такі люди, як Мойра? Вони кажуть, що це абсурд: ніби, це означає оголосити, що традиція для більшої автентичності і традиційності повинна самознищуватися. Може, вони в чомусь і праві. І поза сумнівом, саме побачивши таку логіку Павло через декілька років напише, що звістка про Ісуса розіпнутого і воскреслого – для греків безумство, а для юдеїв – спокуса. Він знав, що говорив. Він спілкувався з Мойрою. Це був колись і його власний світ. Але Бог перевернув цей світ. І Петро (що б він не сказав і не зробив в Антіохії кількома тижнями або місяцями раніше) погодився. Бо йшлося, повторимося, про благодать. «Ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони». Якби на перший план виходила етнічна приналежність, якби християнам доводилося приймати юдаїзм, яка ж тут була б благодать?