«Тож відпливши з Троади, прибули ми навпрост у Самотракію, а другого дня до Неаполя, звідтіля ж у Филипи, що є перше місто-осада в тій частині Македонії. І пробули ми в цім місті днів кілька. Дня ж суботнього вийшли ми з міста над річку, де, за звичаєм, було місце молитви, і, посідавши, розмовляли з жінками, що посходились. Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятір, що Бога вона шанувала. Господь же їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив. А коли охристилась вона й її дім, то благала нас, кажучи: Якщо ви признали, що вірна я Господеві, то прийдіть до господи моєї й живіть. І змусила нас. І сталось, як ми йшли на молитву, то нас перестріла служниця одна, що мала віщунського духа, яка ворожбитством давала великий прибуток панам своїм. Вона йшла слідкома за Павлом та за нами, і кричала, говорячи: Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння! І багато днів вона це робила. І обуривсь Павло, і, обернувшись, промовив до духа: У Ім’я Ісуса Христа велю я тобі вийди з неї! І того часу той вийшов. А пани її, бачивши, що пропала надія на їхній прибуток, схопили Павла й Силу, і потягли їх на ринок до старших. Коли ж їх привели до начальників, то сказали: Ці люди, юдеї, наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати. І натовп піднявся на них. А начальники здерли одежу із них, та звеліли їх різками сікти. І, завдавши багато їм ран, посадили в в’язницю, наказавши в’язничному дозорцеві, щоб їх пильно стеріг. Одержавши такого наказа, той їх повкидав до внутрішньої в’язниці, а їхні ноги забив у колоди.»
Одного мого хорошого знайомого лише через декілька років після висвячування послали служити в дуже поганий, криміногенний район міста. Поліція знала, що там коїться, але зазвичай не втручалася: занадто вже багато було проблем. Наркотики, вуличний секс, крадіжки, злочини дрібні і не дуже дрібні – усього вистачало вдосталь. І мій знайомий, частково по наївності, частково з почуттям покликання Божого, почав проповідувати цим людям Євангеліє, як його вже давно ніхто не проповідував у цих місцях.
І його проповідь здобула ефект. Люди стали звертати на нього увагу. Деякі навернулися і стали молитися за сусідів. І тоді ще більше народу прийшло до віри. У церкву заглядали повії і наркомани. Християни молилися з ними і намагалися витягнути їх з такого життя.
Але незабаром на священика звернули увагу і неофіційні хазяї тих місць. Посипалися листи з погрозами. У вікна кидали каміння. Гірше за те, мій знайомий захворів якоюсь загадковою хворобою. Певний час він був повністю позбавлений можливості щось робити. Лише постійні глибокі молитви за нього інших людей зцілили його. Він зрозумів, і уся церква зрозуміла, що ці біди невипадкові: він вступив на поле духовної битви і кинув виклик темним силам, які господарювали в цьому районі багато років, які наживалися на лихах тисяч людей. Ці сили завдали удару у відповідь. І так, слід зауважити, буває часто. Я не хочу, щоб моя розповідь звучала мелодраматично; я знаю, що в багатьох священиків за роки служіння не буває і близько нічого подібного, але таке трапляється.
Поза сумнівом, це сталося і у Филипах. Павло, Сила, Тимофій і Лука (якщо це був він) увійшли на територію, де господарювали найрізноманітніші сили. І зіткнувшись з християнською проповіддю, ці сили дали потужну відсіч. Зауважимо, проте, спочатку метод Павлової проповіді.
З чого починати? Не можна ж просто зупинитися на вулиці міста і звернутися до перехожих з промовою. Влада заарештує невдалого проповідника, не встигне він і оком моргнути. Для проповіді потрібна база, опорна точка. Тому Павло зазвичай починав з місця, де збиралися місцеві євреї (для такої стратегії в нього були і вагомі богословські підстави). А збиралися вони зазвичай у синагозі.
Проте у Филипах синагоги не було. Можливо, просто тому, що євреїв у місті було небагато. Існувало лише неофіційне місце зібрань для молитви: за містом, біля річки. Якимсь чином Павло з друзями дізналися про нього і приєдналися до своїх юдейських побратимів. Були присутніми, власне, в основному жінки: можливо, у них, як і в матері Тимофія, були чоловіки-греки. Не всі з них були навіть єврейської крові: скажімо, Лідія – язичниця з тих, що «Бога шанувала», тобто шукала мудрість і натхнення в юдаїзмі, а не в язичницьких обрядах і віруваннях. При цьому Лідія – незалежна бізнес-леді, що торгувала кармазином.
Про її навернення Лука розповідає максимально просто: «Господь же їй серце відкрив» (тобто погоджуватися, вірити) «на те, що Павло говорив». Іноді буває не як з Корнилієм (Дії 10), а саме так. Перед нами людина, яка молилася, шукала Бога, відкривала себе можливості того, що цей Бог у свою чергу знайде її. Можливо, частково її молитвами Павло і отримав одкровення в Троаді. Як би то не було, у випадку з Лідією слово проповіді стукалося у вікно, яке вже було відкрито. І от, всередину дома, всередину її серця увірвалося світло – звістка про Господа, і вона зі своїми домашніми хрестилася. Потім вона зрозуміла, що Павлу і його супутникам буде набагато легше проповідувати, якщо вони зупиняться не в готелі, а в когось удома, вона запрошує їх до себе. Цілих чотири нових гостя! Це підтверджує враження, яке в нас вже склалося завдяки її професії, що вона була жінкою заможною.
І тут цілих три ворожі сили вчинили протидію. По-перше, дивні духовні сили, яких, схоже, розбурхала проповідь апостолів (пор. розділи 8 і 13). Про пророкування древні греки знали все. Люди часто ходили, наприклад, у Дельфи, щоб запитати піфію Аполлона про всілякі справи, від одруження до походу на війну. Іноді прорікання були чистої води шарлатанством: способом вибивання грошей з простаків. Але іноді, як у даному випадку, мало місце певне справжнє натхнення. І хазяї віщунки на цьому незвичайному дарі добре наживалися.
Ця служниця відреагувала на Павла і Силу як стрілка компаса розвертається в бік сильнішого магніту. (Пор. вигуки, які іноді мали місце при появі Ісуса: наприклад, Лк. 4:33-37.) Вона кричала: «Оці люди це раби Всевишнього Бога, що вам провіщають дорогу спасіння!»
Що ж, так воно і було, але, мабуть, або вона вкладала у свої слова неправильний сенс, або їх неправильно розуміло оточення. Для середньостатистичного жителя Филип «Бог Всевишній» – це не Бог Авраама, не Єдиний Бог юдейського монотеїзму, а Зевс або хто б то не було на чолі місцевого пантеону. «Спасіння» також розумілося інакше: не на юдейський або християнський лад (як отримання нового божественного творіння, вільного від тління, гріха і смерті), а в суто язичницькому розумінні (здоров’я, процвітання, позбавлення від лих; пор. Дії 16:30-31). У будь-якому випадку подібна реклама Павлу була не потрібна, та і шкода, напевно, йому стало цю нещасну поневолену жінку. У результаті він, обернувшись, «У Ім’я Ісуса Христа» (а не просто «Бога Всевишнього») наказав пророчому духу покинути її. І дух послухався.
Тоді дала про себе знати друга ворожа сила: мотив вигоди. Хазяї дівчини виявилися без її дару як рибалка без човна. Звідси часта ситуація, яка буває, коли благовістя зачіпає чийсь прибуток: вони украй озлобилися.
Вони збуджують третю силу: релігійну і політичну упередженість. Потягнувши Павла і Силу до преторів, вони виставили наступне звинувачення: «Ці люди, юдеї» (суща правда), і «наше місто бунтують, і навчають звичаїв, яких нам, римлянам, не годиться приймати, ані виконувати» (напівправда). Підтекст тут такий. Филипи були римською колонією і гордилися цим. Місто стояло на основній дорозі, якою йде подорожній, рухаючись між Римом і сходом, Туреччиною. Як колонія (заснована ветеранами війни після війн попереднього століття) Филипи хотіли жити відповідно до римських стандартів і римської культури. А «ці люди»… вони не з наших! Вони намагаються змінити наші звичаї. Отже, вони виступають проти Риму!
Цього було достатньо. Комбінація релігії, грошей і політики – Павло і Сила напросилися на неприємності і отримали їх. Апостолів посікли різками і ув’язнили – от, що буває зі всяким, хто кидає виклик владі віку цього від Імені Ісуса…