«А коли настав день, то прислали начальники слуг поліційних, наказуючи: Відпусти тих людей! І сказав той в’язничний дозорець слова ці Павлові: що прислали начальники, щоб вас відпустити. Отож, вийдіть тепер та й з миром ідіть! А Павло відказав їм: Нас, римлян, незасуджених, різками сікли прилюдно, і до в’язниці всадили, а тепер нас таємно виводять? Але ні! Хай вони самі прийдуть, та й виведуть нас! Ці ж слова поліційні слуги донесли начальникам. А ті налякались, почувши, що римляни вони. І прийшли, та їх перепросили, а вивівши, благали, щоб із міста пішли. І, вийшовши з в’язниці, прибули вони до Лідії, а з братами побачившись, потішили їх та й пішли.»
Одним з найзнаменитіших судових процесів у древньому Римі була так звана «справа Вереса». Гай Верес був багатим аристократом і проконсулом, а обвинувачем у цьому процесі виступав знаменитий оратор Цицерон.
Подібно до багатьох римських аристократів свого покоління, Верес навчився використовувати римську систему демократії для власної вигоди. Зрозуміло, що вимагалося спочатку просунутися вгору кар’єрними сходами: квестор, претор і т. д. З цим особливих проблем не виникло: були впливові друзі, які могли замовити слово чи купити голоси на виборах. Проблему не складала навіть висока консульська посада, яку належало займати упродовж одного року. Усе ретельно планувалося, а на потенційних альтернативних кандидатів, які загрожували розладнати ці плани, чинився тиск.
Висока посада приємна сама по собі, але передусім її шукали заради грошової вигоди. Зазвичай наслідували такий порядок: через рік проконсул йшов зі свого поста і його посилали управляти однією з численних римських провінцій. Деякі з цих провінцій ми вже зустрічали в Діях: Юдея, Сирія, Кілікія, Азія, Галатія і Вітінія. Зараз ми в Македонії, а скоро будемо в Ахаї. Усі вони управлялися людьми, які раніше обіймали великі посади в Римі. З декількома з них ми ще познайомимося, коли говоритимемо про сумні події в Юдеї.
Звичайно, намісники були різними: деякі намагалися правити мудро і справедливо. Більше того, до часів Павла ситуація суттєво покращилася в порівнянні з тією, яка була за часів Цицерона (причому частково через справу Вереса). Проте в I столітті до Р. Х. намісники зазвичай займалися у великих масштабах тим, чим митники займалися в дрібних: а саме, здирством. Отже, Верес, відслуживши преторський термін, відправився на Сицилію, заздалегідь облизуючись при думці про великий куш.
На місці він абсолютно розперезався. Виявивши, що зі своїми повноваженнями і солдатами він може робити, що завгодно, він не лише обклав населення колосальними податками, але і зайнявся відвертим грабежем: виносив з будинків вподобані ним витвори мистецтва, накладав свою руку на все, що йому приглянулося. У Рим йшли кораблі, доверху навантажені награбованою здобиччю. Зі всяким, хто заперечував, чинив опір або погрожував поскаржитися в Рим, розправлялися швидко і жорстоко.
Проте Верес зарвався. Деякі сицилійці, які не могли більше терпіти, звернулися по допомогу до знаменитого юриста і оратора Цицерона. Спочатку той стривожився: у Вереса були високопоставлені друзі і роль обвинувача могла сильно пошкодити кар’єрі. Але все таки він перейнявся розповідями і зайнявся розслідуванням. Те, що він узнав, глибоко обурило і шокувало його, як шокувало весь Рим, коли Цицерон виніс усі ці непривабливі факти на поверхню (після довгої тяганини процес таки відбувся в 70 році до Р. Х.). Навіть друзі і куплені прибічники Вереса зрозуміли, що справи кепські, коли сплив наступний випадок: Верес велів розіпнути чоловіка, який намагався розповісти про те, що відбувається. І не просто людину, а римського громадянина. Його висікли, стратили і, помираючи, він продовжував повторювати фразу про своє римське громадянство, яке давало йому захист. Доля процесу була вирішена. Верес втік з Риму, не дочекавшись його закінчення. Через роки його убили за наказом Марка Антонія (з чуток, останньому приглянулися деякі із скарбів, які все ще мав Верес).
Історія облетіла всю Римську імперію як застережливий знак. «Я римський громадянин!» Це була вирішальна козирна карта, це був джокер у колоді. Усі місцеві правителі добре знали: вони не повинні повторювати помилки Вереса. Якщо вони зроблять щось подібне, а про те, що сталося, дізнаються в Римі… краще не думати, що буде далі.
Тоді робиться зрозумілішим цей уривок. Дізнавшись про те, що Павло і Сила римські громадяни, місцеве начальство перелякалося. Павло розрахував усе точно. Він зайняв високу моральну позицію і дуже значну політичну позицію. Він зажадав публічних вибачень і отримав їх. Вони просили його віддалитися з міста, і він послухався, але віддалився з гідністю і не відразу: спочатку зайшов у будинок Лідії, знаючи, що цього разу ніхто не ризикне його заарештовувати. Узнавши римське правосуддя з гіршого боку, Павло вирішив максимально використовувати його достоїнства.
Багато християнських тлумачів задавалися питанням, чи правильно вчинив апостол, апелювавши до свого цивільного статусу, і чи можна наслідувати його приклад. Навіть у високому Середньовіччі, коли церква і держава були більш менш єдині в європейському суспільстві, виникали подібні сумніви. Згадуючи про імператора Костянтина, при якому на початку IV століття Римська імперія офіційно стала «християнською», багато хто задавався питанням: чи не була зроблена жахлива помилка? Згодом, коли почався найсильніший накат на істеблішмент, про це стали говорити і у зв’язку з Павлом. Як відмічали деякі екзегети, Павло в посланнях неодноразово дає жорстку (імпліцитну) критику римського порядку: якщо Ісус є Володар, то цезар ним не є. І в цілому, я згоден з такою постановкою питання. Але тоді можна запитати: навіщо ж тоді тут і далі Павло витягує свого кролика з капелюха, своє римське громадянство?
За однією з версій, Лука просто вигадав ці епізоди з громадянством, а сам Павло думав і діяв інакше. Я не можу з цим погодитися. Як і у випадку з апостольською постановою, реальне життя набагато складніше, ніж гладкі абстрактні схеми. Так, безумовно, коли Павло називає Ісуса Господом, він окрім усього іншого стверджує, що цезар Господом не є. Псалом 2 дуже важливий для його богослов’я. Більше того, на його мислення і молитви сильно вплинули уривки на кшталт Іс. 40-55 з їх різким викриттям язичницьких володарів і язичницьких богів. Але Павло не хотів просто сидіти зі своєю богословською правотою у в’язниці в той час, коли він міг проповідувати Євангеліє. Всевишній дав йому унікальний статус (одночасно освічений фарисей і римський громадянин) і призвав його на служіння. Апостол вважав самоочевидним, що цей статус – те Богом дане знаряддя, яке він у числі інших повинен використовувати для справи.
Вивести звідси якусь єдину чітку модель для наступного християнства неможливо. У кожній ситуації слід вирішувати індивідуально, враховуючи всі обставини: який час, який політичний режим, які християнські служіння. Жорсткої заданості бути не може, але ми, стійко вірячи, що Ісус є Господь і через нього на землі настає Царство Боже, будемо готові і до несподіванок: диво може здійснюватися непередбаченим для нас чином.