«Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він. Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть… Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою… Тому то пильнуйте, пам’ятаючи, що я кожного з вас день і ніч безперестань навчав зо слізьми ось три роки. А тепер доручаю вас Богові та слову благодаті Його, Який має силу будувати та дати спадщину, серед усіх освячених. Ні срібла, ані золота, ні одежі чиєїсь я не побажав… Самі знаєте, що ці руки мої послужили потребам моїм та отих, хто був зо мною. Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати! Проказавши ж оце, він навколішки впав, та й із ними всіма помолився. І знявсь між усіма плач великий, і вони припадали на Павлову шию, і його цілували… А найтяжче вони сумували з-за слова, яке він прорік, що не бачитимуть більш обличчя його. І вони провели його до корабля.»
Сьогодні вранці я отримав електронною поштою листа від незнайомої мені людини. Під час своїх досліджень вона натрапила на мою статтю двадцятип’ятирічної давнини, в якій не було проставлено посилання в цитаті. (Слова з цитати належали знаменитому тюбінгенському новозавітнику Ернсту Кеземану.) Ця людина хотіла узнати точні дані.
Теоретично це можливо. На горищі в мене зберігаються цілі поклади старих записів: потрібні матеріали перекочували зі мною через дев’ять переїздів з дому в дім, п’ять змін місця роботи, і ще двічі я поміняв континент. Але я гадки не маю, в якій вони коробці, а з’ясовувати немає часу. Перечитувати ж усього Кеземана в пошуках потрібної (і досить звичайної) фрази – шукати голку в стозі сіна. Тому прошу вибачення, але точному посиланню доведеться почекати.
Цілком можливо, що десь в єгипетських пісках або запасниках забутого сирійського монастиря зберігається древній шматок пергамену з фрагментом якогось Євангелія, збірки висловів або просто розрізнених записок, які відповіли б на питання, що виникає у зв’язку з в. 35. Лука пише (власне, у нього це слова Павла), що Ісус сказав: «Блаженніше давати, ніж брати!». Ми не розуміємо: де ж таке в Марка, Луки чи Івана? А в канонічних Євангеліях цього і зовсім немає. Відсутні ці слова і у відомих нам апокрифічних текстах (на кшталт Євангелія від Хоми). Правда, схожі речі звучать у Мт. 10:8 («дармо дістали, дармо й давайте»). За двісті років до Різдва Христового один єврейський мудрець також написав: «Нехай не буде рука твоя розпростертою до прийняття і стисненою при віддачі» (Сираха 4:35). Але ми не здогадуємося, бо Лука посилання не проставив. Якщо існує рукопис, який може вказати на джерело цитати, нам він недоступний.
Як каже євангеліст Іван, світу не вмістити книг, якщо записати усе, що зробив (і мабуть, сказав) Ісус. У неканонічних текстах наводиться ряд висловлювань, незнайомих по новозавітним Євангеліям. Багато з них недостовірні (наприклад, в Євангелії від Хоми). Речення ж у Діях 20:35, схоже, дійсно належить Ісусу. Його легко уявити, скажімо, у Нагорній проповіді. Причому воно має сенс не лише як вказівка учням, але і як характеристика самого Ісуса (пор. Ів. 13:1 – «полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх»; Флп. 2:6-11 – «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе… Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної»). І Павло говорить зокрема про це. Для нього суть благовістя полягає не в якійсь абстрактній доктрині чи теорії, не в магічній формулі, не у володінні таємним Ім’ям, яке дозволяє управляти подіями, але в тому, що «працюючи так, треба поміч давати слабим».
Тут Павло має на увазі своє рішення самому заробляти на прожиття (собі та іншим). Ніхто не зможе сказати, що він отримував гроші від свого знання Біблії чи свого красномовства. Він ніколи не зазіхав на красивий одяг або коштовності (Дії 20:33). Він вставав рано і лягав пізно. У нього був встановлений час для молитви, а вдень він важко працював з Акилою і Прискилою в магазинчику, уриваючи час то тут, то там, щоб проповідувати в училищі, відвідати хворого чи струдженого, а якщо хтось похитнеться, застерегти, спільно помолитися і поплакати (в. 31). Він віддавав, віддавав і віддавав. Правда, він ще і отримував – любов, прихильність, підтримку, дружбу; люди з готовністю відкривали перед ним двері своїх будинків, їх лиця прояснювалися побачивши його. Але він жив Євангелієм, як він його розумів – словом «благодаті Його» (в. 32), – яке не є теорія, але дорога життя. (Нічого дивного, що наприкінці його промови слухачі розплакалися при думці, що вони його більше не побачать.) До цього способу життя, до цієї звістки він закликає їх самих.
Павло – міський житель, тому і образи він зазвичай бере з міського життя, де і проходила більша частина його служіння. Він говорить про спортивну атлетику, спорудження будівель з фундаментом (яким може також погрожувати пожежа), юридичні документи і, звичайно, намети. Правда, іноді з’являються насіння і рослини, поля з урожаєм і прищеплення одного виду маслин на інших (в останньому випадку деякі тлумачі сумніваються, що він розуміє, як це робити). Але ніде у своїх посланнях він не пише про овець і пастуха. А зараз він думає саме про овець: вівці, чиїм пастирем він був стільки часу, живлячи їх, керуючи ними, піклуючись про них, захищаючи їх. «Пильнуйте себе та всієї отари» (в. 28) – одне не має виключати друге; не треба думати, що хтось може зайнятися виключно «отарою», а про власне духовне дорослішання і послух забути. Завдання нелегке! Не можна сказати, що хтось про нього мріяв. Святий Дух, Який провів Павла через половину відомої ойкумени і направляв його дивне служіння, зробив деяких старших «єпископами» (грец. episkopoi, згодом це слово означатиме єпископів у звичному нам сенсі; тут, проте, мається на увазі не якийсь один керівник, а кожен з «пресвітерів», в. 17). Нам би хотілося, щоб Лука зробив виноску, пояснив би термін детальніше, але йому не цікаво вникати в питання про церковні посади.
Завдання пастиря дуже відповідальне. Бог дав Своєму улюбленому Синові померти ганебною спокутною смертю, щоб «набути» стадо (в. 28). Мабуть, тут у Діях найбільш прямо говориться про сенс хреста і показується міра любові Божої і боргу пастирів. Пастирі мають бути невпинно на варті: у будь-який момент на їх підопічних можуть напасти хижі вовки. Без сумніву, Павло мав на увазі Дмитра з його приятелями, що затаїли на християн злість за фінансові збитки, а також жриць Артеміди, у яких впала відвідуваність храму. Напевно поблизу були ще чаклуни, які не поспішали спалювати свої чарівничі книги і прагнули помсти: нехай, мовляв, усі знають, що їх сила більша, ніж в Ісуса! Та і не вони одні: коли апостол писав Еф. 6:10-20, він зовсім не жартував.
Гірше за те, бувають і вовки в овечій шкурі (в. 30: «Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене»). І тоді виходить вже протистояння не відкрите, а тонше, викликане спотворенням істини. Найбільша єресь не заперечує фундаментальних положень християнства: це було б занадто просто; уся церква негайно розпізнала б небезпеку. Вони бувають тоді, коли люди беруть якийсь один елемент (можливо, важливий, але не центральний) і зациклюються на ньому, роздувають його до неналежних пропорцій. Щось подібне сталося в Середньовіччі з теорією Чистилища (життя після смерті важливе, але не настільки!). У XX столітті такими були спроби розрахувати деталі «схоплення церкви» (друге пришестя важливе, але не настільки!). У XXI столітті…
Розміркуємо про це серйозно і упокорено, перевіримо себе: наскільки вірні ми нашому покликанню в сучасній церкві? Павло закликає нас «пильнувати» (в. 31), тобто стояти на варті, не спати. І ще: «Доручаю вас Богові та слову благодаті Його». Бог допоможе вірним. Але вони, як і учні в саду Гефсиманському, повинні не спати.