«А після оцих днів приготувались ми, та до Єрусалиму вирушили. А з нами пішли й деякі учні із Кесарії, ведучи якогось кіпрянина Мнасона, давнього учня, що ми в нього спинитися мали.
А коли ми прийшли в Єрусалим, то брати прийняли нас гостинно. А другого дня Павло з нами подався до Якова. І всі старші посходились. Поздоровивши ж їх, розповів він докладно, що Бог через служіння його вчинив між поганами. Як вони ж це почули, то славили Бога, а до нього промовили: Бачиш, брате, скільки тисяч серед юдеїв увірувало, і всі вони ревні оборонці Закону! Вони ж чули про тебе, ніби ти всіх юдеїв, що живуть між поганами, навчаєш відступлення від Мойсея, говорячи, щоб дітей не обрізували й не тримались звичаїв. Що ж почати? Люд збереться напевно, бо почують, що прибув ти. Отже, зроби це, що порадимо тобі. Ми маємо чотирьох мужів, що обітницю склали на себе. Візьми їх, та й із ними очисться, і видатки за них заплати, щоб постригли їм голови. І пізнають усі, що неправда про тебе їм сказане, та й що сам ти Закона пильнуєш. А про тих із поган, що ввірували, ми писали, розсудивши, щоб вони береглися від ідольських жертов та крови й задушенини, та від блуду. Тоді взяв Павло мужів отих, і назавтра очистився з ними, і ввійшов у храм, і звістив про виконання днів очищення, так, аж за кожного з них була жертва принесена.»
Одна з прадавніх і відомих легенд в англійській історії – про короля Кнута. (Він правив у XI столітті.) Легенда свідчить, що одного разу він велів поставити свій трон біля морського берега, лицем до приливу, що насувається. Кнут здерся на трон і, щоб показати свою владу, велів морю зупинитися, не насуватися далі. Море не звернуло на його слова анінайменшої уваги, і йому разом зі своєю свитою довелося в темпі ретируватися.
Ряд хитромудрих істориків вважає, що Кнут був розумніший, ніж можна подумати. Він лише хотів продемонструвати улесливим придворним, наскільки він не відповідає тим лестощам, які вони йому кажуть. Нехай усі знають, що він лише людина і не здатен наказувати морським хвилям. Але які б не були його внутрішні мотиви, картина залишається: король, що марно намагається загородити шлях неминучому.
Схоже враження залишають у даному випадку спроби бідної єрусалимської церкви. І якщо Павло, розповідаючи про свої пригоди (в. 19), не опустив гострі моменти, їх тривога росла. Хвилювання в Антіохії, побиття камінням у Лістрі, побої у Филипах, ще хвилювання в Солуні, втеча з Верії, суди і антиєврейське насильство в Коринті, а потім ще скандуючий натовп (25000 людей) в Ефесі – що ж буде в Єрусалимі? Пікнік для недільної школи?
До того ж вони краще за Павла знали, наскільки мінливі настрої в Єрусалимі. Так, Корнилій навернувся, хрестився і отримав Духа Святого, не будучи обрізаним: сам Всевишній сказав Петру, що це нормально. Потім виникли спори і Єрусалимський собор прийняв рішення в тому ж руслі. Але часи міняються. Благовістя встигло далі поширитися серед жителів Єрусалиму, і усі новонавернені були «ревні оборонці Закону» (знову ця рокова фраза!). Іншими словами, усі ці тисячі людей, Павле, обрали ту саму лінію, якій ти і сам колись слідував: ревнувати про честь Божу, про вічний і непорушний Закон Мойсеїв, про святість Храму і Землі обітованої, про національне звільнення від римського гніту, про виправдання Ізраїлю і, звичайно, відновлення «царство Ізраїлеві» (Дії 1:6). Чи не це обіцяв і сам Ісус?
Дивися ж, Павле, продовжували єрусалимські пресвітери, в якому ти виявився становищі: про тебе вірні знають лише те, що ти збиваєш народ. «Вони ж чули про тебе» (цікаво, від кого? хто ширив ці чутки?), «ніби ти всіх юдеїв, що живуть між поганами, навчаєш відступлення від Мойсея, говорячи, щоб дітей не обрізували й не тримались звичаїв». Іншими словами, Павло відмовляє юдеїв дотримувати все ті заповіді, які відрізняють їх від язичників.
І це – християни? Так, мабуть, подумав Павло. Які ще потрібні вороги при таких друзях? Він міг би сказати: нічого подібного я не роблю; не знаю, хто це вигадав, але це все нісенітниця. Адже одна справа говорити наверненим з язичників, що їм немає нужди навертатися в юдаїзм, щоб стати повними членами народу Божого, і зовсім інша – закликати юдеїв до відмови від батьківських звичаїв і традицій. Останнього в Павла не було ні на думці, ні на язиці.
Навпаки, «для юдеїв я був як юдей». Чи була з собою в Павла копія 1 Послання до Коринтян на доказ того, що він говорив насправді? Чи це теж могло бути ризиковано. Адже там ще сказано: «Обрізання ніщо, і ніщо необрізання, а важливе – дотримування Божих заповідей» (1Кор. 7:19). Останнє висловлювання містить свідомий парадокс: обрізання саме складає одну із заповідей! Але ця компанія в Єрусалимі, схоже, не налаштована на обговорення парадоксів. Не варто навіть і намагатися пояснювати. Вони мислять просто: усе чи нічого. Або ти кажеш, що обрізання важливе (і будь-якого християнина потрібно обрізувати), або кажеш, що воно неважливе (і тоді обрізувати не потрібно взагалі нікого, навіть євреїв). Інших можливостей не бачать, і зрозуміло, який вибір зробили вони самі.
Маю зізнатися, що як людина з церковного керівництва я дуже співчуваю Павлу. Яка знайома ситуація! Ревнителі ліворуч, ревнителі праворуч, ревнителі спереду – усе зі своїми абсолютними і безумовними істинами. І зазвичай ще всі добромисні: хочуть зберігати вірність Ісусу, хочуть справжнього життя. Як для них пояснити, що не все так просто? І не тому непросто, що ми всі без потреби заплутали і ускладнили, або що Євангеліє заплутане, або що ми вступили на шлях рокових компромісів. Але таким і є реальне життя у світі Божому: у ньому багато складного і неоднозначного. Діючи в любові Божій, потрібно бути готовим до прийняття цієї багатогранності.
Розуміючи, що пояснення не допоможуть, Павло погоджується на символічний акт. Теоретично, задумка небезглузда: «Як, наш друг Павло невірний Закону Мойсеєвому? Звісно, ні! Ви тільки на нього погляньте: очищає себе, платить витрати чотирьох людей, які знаходяться під обітницею разом з ним. Вони роблять у точності те, що і заповідав Мойсей. Як можна звинувачувати його у відступництві?» Можливо, цей план на якийсь час би і спрацював. Дійсно, Чис. 6 описують можливість очищення, коли людина певний час живе в особливому аскетизмі, особливому благочесті, особливо прагне уникати ритуального забруднення (навіть не бере участь у похоронах близьких членів сім’ї, щоб не осквернитися). Жодного вина, жодних міцних напоїв, навіть жодної виноградної шкірки. Жодної стрижки волосся, жодних похоронів – в усьому прагнення до максимальної чистоти.
Як ми вже бачили (пор. Дії 18:18!), Павло був тільки «за». Він і за власною ініціативою міг робити подібні речі. Без сумніву, він би сказав, що робить їх заради Господа Ісуса, але сенс по суті однаковий: не законницький обряд, покликаний здобути особливе благовоління Боже, але радісний відгук повної самовіддачі Тому, хто віддав усього Себе заради нього (пор. «чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене» Флп. 3:12).
Отже, вони пішли. Павло – мандрівник, Павло – римський громадянин, Павло – проповідник в Ареопагу, Павло – підсудний перед римським трибуналом у Коринті, Павло – підбурник спокою в Ефесі, цей самий Павло обстриг голову, заплатив за витрати інших і увійшов до Храму, щоб оголосити про закінчення днів очищення. Швидше за все, він розумів, що толку не буде. Прийом, який йому і його друзям влаштував в Єрусалимі кіпріотський юдеохристиянин Мнасон, був привітним, але це був останній гостинний притулок.