«А коли Павло входив до фортеці, то тисяцького поспитався: Чи можна мені щось сказати тобі? А той відказав: То ти вмієш по-грецькому? Чи не той ти єгиптянин, що перед цими днями призвів був до бунту, і випровадив до пустині чотири тисячі потаємних убійників? А Павло відказав: Я юдеянин із Тарсу, громадянин відомого міста в Кілікії. Благаю тебе, дозволь мені до народу промовити! А коли той дозволив, то Павло став на сходах, і дав знака рукою народові. А як тиша велика настала, промовив єврейською мовою, кажучи:
Мужі-браття й батьки! Послухайте ось тепер виправдання мого перед вами! Як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала. А він промовляв: Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі, а вихований у цім місті, у ніг Гамаліїла докладно навчений Закону отців; горливець я Божий, як і всі ви сьогодні. Переслідував я аж до смерти цю путь, і в’язав, і до в’язниці вкидав чоловіків і жінок, як засвідчить про мене первосвященик та вся старшина. Я від них був узяв навіть листи на братів, і пішов до Дамаску, щоб тамтешніх зв’язати й привести до Єрусалиму на кару. І сталося, як у дорозі я був, і наближавсь до Дамаску опівдня, то ось мене нагло осяяло світло велике з неба! І я повалився на землю, і голос почув, що мені говорив: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А я запитав: Хто Ти, Господи? А Він мені відказав: Я Ісус Назарянин, що Його переслідуєш ти… А ті, що зо мною були, правда, бачили світло, але не почули вони того голосу, що мені говорив. А я запитав: Що я, Господи, маю робити? Господь же до мене промовив: Уставай та й іди до Дамаску, а там тобі скажуть про все, що тобі призначено робити. А від ясности світла того невидющим я став… І присутні зо мною за руку мене повели, і до Дамаску прибув я.»
Каліст Вер – вікарний єпископ Константинопольського патріархату у Великобританії; багато років він також викладав православне богослов’я в Оксфордському університеті. Взагалі за своїм походженням він англієць (первинне ім’я – Тімоті), а в православ’я навернувся в молодості. Про нього ходить така історія. Не знаю, розповів він її сам або хтось з його знайомих, але наскільки я його знаю, вона схожа на правду.
У свій час він любив часто бувати (може, і зараз буває) на одному з віддалених островів Егейського моря. Там багато монастирів, де можна більш-менш спокійно усамітнитися і проводити час у посту і молитві. Самота, правда, не повна. У даному випадку на нього натрапив один американець: бачить, якась людина, загоріла, дуже православного і грецького вигляду, тихо сидить у монастирі. Відвідувач поставив йому декілька запитань, і єпископ Вер відповідав, природно, своєю чистісінькою оксфордською англійською.
– Знаєте, – похвалив американець, – ви непогано говорите англійською.
– Що ви! – скромно відповів єпископ, – потрохи набрався то там, то тут.
Приблизно такий же шок пережив римський трибун, коли він намагався відвести Павла чимдалі від натовпу для допиту. (Відповідь, втім, була іншою.) Несподівано арештант обертається і ставить йому питання хорошою, освіченою, стильною грецькою: «Чи можна мені щось сказати тобі?»
Можна уявити, як трибун, що сторопів, відступив на крок: як, ця людина знає грецьку мову? Та ще добре нею розмовляє? Адже він вважав, що перед ним якийсь баламут або розбійник (можливо, «єгиптянин», який нещодавно здійняв повстання). Хід думок і припущень трибуна простежити непросто, оскільки в той час багато єгиптян (якщо не всі вони) досить нашвидку говорили грецькою, та і не вони одні, а багато жителів Юдеї і Галілеї. Схоже, трибун чув про «єгиптянина» як про людину дику і неосвічену: він вирішив, що ця людина, яка зникла після спроби (про неї повідомляє Йосип Флавій) виконати пророчі знамення (зокрема падіння єрусалимських стін), з’явилася знову і була схоплена гнівним натовпом у Храмі. У I столітті таких персонажів було немало, хоча трибун, мабуть, дещо схибив із «убійниками»: наскільки нам відомо, вони були, як мовиться, з іншої опери. Втім, хто знає? Основні відомості ми черпаємо з історичних праць Йосипа Флавія, а Флавій спрощує стан речей.
«Ні», – відповідає Павло і повідомляє про себе два факти (залишаючи козирного туза про запас: він йому знадобиться і дуже скоро). Він не «єгиптянин». Він юдей, але громадянин Тарсу в Кілікії, а Тарс, як він делікатно виразився, «відоме місто». Нехай Тарс і не найбільше з міст південної Туреччини, але могло тримати голову високо, маючи близько півмільйона жителів у період свого розквіту (далеко не всі вони були громадянами: Павло належав до еліти) і міг похвалитися хорошою традицією освіти.
Усіма цими поясненнями Павло хотів не задобрити трибуна, а добитися дозволу говорити. Оскільки він був щойно побитий розлюченим натовпом, він був не в самому відповідному стані, щоб виголошувати промови, але апостол не міг упускати такий випадок: нехай його почують його улюблені співвітчизники, які проте обманулися! (Як він написав про них лише кілька тижнів тому: «Вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці, що їхні й отці, і від них же тілом Христос» Рим. 9:4-5.) Деякі особи в натовпі могли бути йому знайомі: люди, з якими він вчився два десятки років тому, або навіть родичі. Усі ці люди – ті самі, про яких він сказав, що має «велику скорботу й невпинну муку для серця свого», що заради них він «бажав би сам бути відлучений від Христа» (Рим. 9:2-3). Звичайно, він хотів з ними поговорити! Він ніколи не переставав за них молитися (Рим. 10:2). Як він міг не сказати їм про їх власного Месію?
Крок ризикований, але варто спробувати, особливо якщо ти можеш, як Павло, без проблем перемикатися на національну мову (у даному випадку, мабуть, арамейську: класичний іврит не всі б зрозуміли). Без сумніву, коли він зробив для них знак рукою, а потім заговорив їх рідною мовою, вони захотіли вислухати його. Чи зможе він очистити своє ім’я, пояснити свої дії, розповісти свою історію так, що його невинність стане зрозумілою?
Отже, Павло робить свою спробу, а Лука ризикує. Ризикує як оповідач: адже в розділі 9 ми вже читали Павлове оповідання, і незабаром, у розділі 26 почуємо його знову. Це приблизно так само, начебто він включив у своє Євангеліє не одну «проповідь на рівному місці», а цілих три (залишаючись при тому ж змісті!). Або Лука був дуже недбалим редактором і нехтував непотрібними повторами, або в нього були дуже вагомі підстави бажати, щоб читачі послухали, осмислили історію Павла ще раз.
Починає апостол з важливої місцевої деталі. Так, народився він у Тарсі, але виховувався в Єрусалимі «у ніг Гамаліїла». Його батьки були строгими фарисеями і зробили усе, щоб син отримав фарисейську (тобто строго рабинистичну) освіту. Гамаліїла ми вже зустрічали в Діях 5, де він заступився за християн на синедріоні: «Щоб випадком не стати і вам богоборцями», – те, у чому Ісус і звинуватив Павла на дорозі в Дамаск (див. в. 8). Але учні не завжди слухаються учителів, і в даному випадку Павло був іншої думки. Більше того, у своїй промові він згадує (пор. автобіографічні зауваження в Гал. 1:13-14 і Флп. 3:5-6), як, блискуче знаючи Закон Мойсеїв, загорівся «ревнощами» по Богові, праведним обуренням проти блюзнирства. І в Діях 22:3 Павло каже слухачам своєрідний комплімент: у ту пору був «горливець я Божий, як і всі ви сьогодні» (він розумів, звичайно, що це «всі» відносне: до деяких у натовпі це слово застосоване більшою мірою).
Потім, як і в Посланнях до Галатів і до Филип’ян, він згадує найважливіший доказ своєї минулої непохитної ортодоксії: він переслідував церкву, Павло додає подробиці: смерть, арешт, в’язниця. Він закликає у свідки первосвященика і усю раду старійшин: адже це вони забезпечили його офіційними листами для каральної експедиції в Дамаск. На натовп це мало справити враження: далеко не кожен міг навіть поговорити з первосвящеником і вже тим більше отримати від нього пряме доручення.
Далі йде момент, коли Павло – знову-таки в руслі строгої рабинистичної традиції! – отримує божественне одкровення. (Рабини ревнували не лише про Закон, але і про Бога. Це означало також молитву, містику, святе життя. Власне, через Бога в них і були ревнощі про Закон!) Як ми вже знаємо, це виявилося одкровенням Ісуса. І досі Павло володіє аудиторією. Без сумніву, вони здивовані і, можливо, скептичні, підбирають альтернативні пояснення (подібно до деяких сучасних учених): до наших днів не було браку в теоріях, що Павло обманувся, прийняв за небесне одкровення якусь галюцинацію чи фантазію. І кажуть, що він прийняв внутрішню подію за зовнішню. Але основне питання не в тому, що відбувалося в психіці Павла, а в тому, що це була за віра: віра, яка усе пояснювала, яка була виправдана тисячі разів під час його місії.
Безумовно, Ісус стояв у центрі цієї віри. І зрозуміло, що і тоді, і тепер намагалися знайти пояснення, причому пояснення інші, ніж те, що Ісус дійсно живий і звертається до людей, перетворюючи їх з гонителів у проповідників. Павло ще не закінчив свою промову. Але безпечний ґрунт для нього позаду: він вимовив Ім’я. Його глибоко юдейські, глибоко ортодоксальні, глибоко шановані народження, виховання, освіта і ревнощі привели його прямо на шлях Месії, і виявилось, що цей Месія – Ісус. А зараз Ісус привів його перед обличчя натовпу, що складався з таких людей, яким колись був він сам.