«А один муж Ананій, у Законі побожний, що добре свідоцтво про нього дають усі юдеї в Дамаску, до мене прибув, і, ставши, промовив мені: Савле брате, стань видющий! І я хвилі тієї побачив його… І озвавсь він до мене: Бог отців наших вибрав тебе, щоб ти волю Його зрозумів, і щоб бачив ти Праведника, і почув голос із уст Його. Бо будеш ти свідком Йому перед усіма людьми про оте, що ти бачив та чув! А тепер чого гаєшся? Уставай й охристися, і обмий гріхи свої, прикликавши Ймення Його! І сталось, як вернувся я в Єрусалим, і молився у храмі, то в захоплення впав я, і побачив Його, що до мене сказав: Поспіши, і піди хутчій з Єрусалиму, бо не приймуть свідоцтва твого про Мене… А я відказав: Самі вони, Господи, знають, що я до в’язниць садовив та бив по синагогах отих, хто вірував у Тебе. А коли лилась кров Твого свідка Степана, то сам я стояв та вбивство його похваляв, і одежу вбивців його сторожив… Але Він до мене промовив: Іди, бо пошлю Я далеко тебе, до поган! І аж до слова цього його слухали. Аж ось піднесли вони голос свій, гукаючи: Геть такого з землі, бо жити йому не годиться!…»
У британському футболі головний тренер – зазвичай найважливіша фігура в команді. Гравці приходять і йдуть, а тренер, якщо він хороший, може змусити команду вигравати, зробити так, що вона досягатимете відмінних результатів. Але тренери часто переходять з клубу в клуб. Іноді це буває тому, що їх просто звільняють. В інших же випадках їм роблять пропозицію, від якої їм важко відмовитися. І коли це стає відомим, чекай скандалу.
Я маю на увазі складнощі, які виникають у тренера, коли він виявляється на матчі, в якому його нова команда грає з його старою командою. Уболівальники божеволіють. «Юда» – це найм’якше, що він може почути. Під час гри вони підходять до нього, показуючи на нього пальцем, ображаючи і знущаючись, якщо його команда програє. Іноді ця гострота і знущання ще відносно жартівливі, але іноді в них чується справжня ненависть до «зрадника». Буквально днями газети писали про один такий випадок, коли тренер мав зустрітися зі своєю старою командою на стадіоні, де він колись був головним, а тепер став громадським ворогом номер один. «Мабуть, буде цікавий день», – сказав він з типово британським применшенням.
Тепер візьміть це почуття зради, місцевої ідентичності і вірності; візьміть наболіле питання, яке ніяк не зникає, поляризацію «ми і вони» – і усе це множте на тисячу. Візьміть почуття жаху перед «іншими», у даному випадку язичницьким світом, який удруковувався в душі цілих поколінь не десятиліттями і навіть не кількома століттями, а одним-двома тисячоліття. Візьміть оповідання не про той дивний день, коли ми ледь не виграли Кубок, і той жахливий момент, коли безсовісний суддя не зарахував заслужене пенальті, але оповідання про гоніння і погроми, вигнання і ганьбу, злих чужоземних правителів, що мучать місцевих героїв, про розпусту за закритими дверима в язичницьких храмах, про оргії, про скривавлених і мертвих немовлят. Візьміть пісні не про ту чи цю футбольну команду, а про Бога-Творця, Який ставить язичницьких богів на місце; пісні плачу про осоромлення Ізраїлю чужоземцями; пісні радісної перемоги над ними; пісні про те, як ГОСПОДЬ закликає народи на гору Сіон вклонитися Собі і показати їм істинного царя…
Лише якщо усвідомити витоки цієї даної Богом вірності, що спрямовувалася Ним, усвідомити витоки жаху перед усім, що ганьбить Бога, усім, що живе за межами синагоги і Святої землі, стане зрозуміле, чому Павло побудував свою промову так, як він її побудував, і чому слухачі її відкинули, та ще відкинули з обуренням. Звичайно, Павлу довелося розповісти їм про Ананію, причому зробивши упор на його глибокому єврейському благочесті. Звичайно, він назвав Бога: «Бог отців наших». Звичайно, він назвав Ісуса «Праведником» (євр. «цадик») – титул, повний значущості для благочестивого юдея. Звичайно, він описав своє повернення в Єрусалим і перебування в Храмі. Він зовсім не вважає єрусалимський Храм блюзнірською нісенітницею. Він там молився, і саме там з ним знову говорив Ісус. І коли Господь попередив його про ті події, які незабаром і сталися, Павло заперечував (на тій основі, що місцеві жителі знали про його участь у страті Степана). Так, Павло не міг не сказати усього цього.
Зрозуміла і реакція натовпу. От вона: «Пошлю Я далеко тебе, до поган» – вони чули це власними вухами, з вуст самого Павла. Які докази ще потрібні? Він саме той, ким вони його вважали. Він той, хто завіряв язичників, що їм можна залишатися язичниками. (О, якби вони могли прочитати 1 Послання до Коринтян або 1 Послання до Солунян очима Павловими: як тяжкі спроби привести колишніх язичників до юдейського образу думки і поведінки!) І він учив євреїв по всьому білому світу жити як язичники: іншими словами, трапезувати з будь-якою людиною, яка розділяє віру в християнського кощунного «Месію» Ісуса (от вже хто був баламутом з баламутів). І невже Павло вважає, що подібним виступом він себе захистив? Анітрохи! Вони йому покажуть! Він винен і винен як язичники, чиїм другом він став, винен як сам гріх. Якщо ми закриємо вуха від криків натовпу і закриємося від пороху, який він кидає в наші очі, можна поставити питання: невже це все було неминуче? Невже блудний син, повернувшись, не міг не зіткнутися з презирством старшого брата? І чи було неминучим взаємне відкидання? Сам Павло відповів би, що, так, неминуче, але ця трагедія не остаточна. У Посланні до Римлян, написаному за кілька тижнів до цих подій, він свідчить юдейським побратимам по вірі, що вони «мають ревність про Бога, але не за розумом» (Рим. 10:2). За його словами, вони не розуміють «праведности Божої», тобто Божого промислу у світі і їх власній історії, і передусім Ісусі, і прагнуть «поставити власну праведність» (тобто статус «праведних», статус народу, якому Бог скаже: «Ти Мій улюблений народ, у тобі Моє благовоління»). Це нагадує відому пастку для мавпочок в Африці: мисливці залишають велику пляшку з ароматним горіхом усередині, на ранок приходять – з пляшкою сидить мавпочка. Відчуваючи аромат горіха, вона засовує руку в пляшку, а витягнути її не може: шийка занадто вузька, щоб пропустити руку затиснуту в кулак. Потрібно кулак розтиснути і горіх залишити в спокої, але цього мавпочка не робить; втекти ж з важкою пляшкою вона теж не може. Так і юдеї: не можуть розстатися зі своїм «горіхом», не помічаючи, що Бог пропонує їм усе, що вони мали, і ще багато що понад це: виконання заповіту, остаточне і справжнє «повернення з полону», описане в Книзі Повторення Закону (роз. 30), дар Закону не просто як книги, яку потрібно вивчати, але як саме биття їх сердець, і передусім Месію. Месія – мета, завершення і вінець усього. З ним досягає кульмінації довга і важка історія народу Божого. Він бере на Себе увесь гнів, увесь страх, увесь біль віків і знімає їх з усіх, окрім тих, хто настільки зрісся з цим гнівом, що не може уявити себе без нього. Про це Павло пише в Рим. 10:1-11. О, якби вони тільки увірували в Месію, Який є Господь усіх, рівно юдеїв і язичників, вони б набули справжнього виконання усіх своїх національних і заснованих на Законі сподівань і надій! Але вони не хочуть. Сказав Бог через Ісаю: «Я ввесь день простягав Свої руки до люду запеклого» (Рим. 10:21; цит. Іс. 65:2). Дочитавши до цього місця в Діях, ми починаємо розуміти Павлову цитату.
Проте це ще не кінець. Можливо, Павло ще сподівався, – він завжди сподівався на більше, ніж стане чекати більшість людей – що спрацює і щось на кшталт Рим. 11. Там він писав: «Через те, що я апостол поганів, я хвалю свою службу, може як викличу заздрість у своїх за тілом, і спасу декого з них» (Рим. 11:14-15). «Заздрість», про яку тут сказано, проявилася в Єрусалимі в досить негативному сенсі: натовп прийшов у лють при одній згадці про язичницьку місію. Але допустимо… допустимо… допустимо, що вони на хвилину замислилися б, що язичники тим самим беруть участь в їх обіцяннях, їх патріархах, їх заповітах і їх Месії, не могли б вони, подібно до старшого брата з Ісусової притчі, «заревнувати» і в позитивному сенсі: час зупинитися, посміхнутися, зрадіти – і увійти до дому?
Лише така надія може пояснити відчайдушну спробу Павла проповідати натовпу і те, що він звів нанівець усі свої благочестиві дипломатичні хитрощі однією згадкою про язичників. І лише така надія може підтримувати церкву, коли вона читає Дії і Послання до Римлян і намагається осмислити ситуацію, де стільки отрути виливається в обох напрямах. На жаль, коли церква, соромлячись цієї традиції, вважає Павла одним з винуватців її (погоджуючись із звинуваченнями натовпу у фатальний день), вона позбавляє себе якнайглибшого мислителя, який здатен допомогти нам почати наново і цього разу бути почутими.