«Ставши ж Петро із Одинадцятьма, свій голос підніс та й промовив до них: Мужі юдейські та мешканці Єрусалиму! Нехай вам оце стане відоме, і послухайте слів моїх! Бо не п’яні вони, як ви думаєте, бо третя година дня, а це те, що пророк Йоіл передрік: І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого на всяке тіло, і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, а старим вашим сни будуть снитися. І на рабів Моїх і на рабинь Моїх за тих днів Я також виллю від Духа Свого, і пророкувати вони будуть! І дам чуда на небі вгорі, а внизу на землі ці знамена: кров, і огонь, і куряву диму. Переміниться сонце на темряву, а місяць на кров, перше ніж день Господній настане, великий та славний! І станеться, що кожен, хто покличе Господнє Ім’я, той спасеться.»
Ми не завжди ретельно плануємо відпустку, але тут розстаралися. Уважно вивчили путівники. Продумали альтернативні нічліги на випадок, якщо з основними наміченими щось піде не так. Узнали історію тих місць, щоб було цікавіше. І звичайно, намітили розклад.
У реальності виявилося складніше, ніж на папері. Коли включаєш у план потяги, автобуси, літаки і машини, слід бути готовим до того, що твоєму плану вони слідувати не будуть. До аеропорту все було гаразд, але політ відклали, і ми півдня розважалися в залі очікування тим, що грали в карти. Коли ми прилетіли, нам, природно, довелося обрати інший потяг, який слідував іншим маршрутом. До мети добралися затемна. Чи до мети? Вже чи не переплутали ми місто і станцію? І як це з’ясувати?
Зітхання полегшення. Як нам і обіцяли кілька тижнів тому, біля платформи стояла людина з табличкою, яка підібрала втомлених мандрівників і усадила на автобус до готелю. І от ми на місці. Кінець шляху! Обіцянки збулися, відпустка почалася.
Перенесіть усе це в інший масштаб: не декілька днів, а дві тисячі років. Уявіть, що вам щось обіцяли, ви довго планували, мріяли, думали, мучилися, і от, нарешті, збувається і довгождана мить настає. Мить, яка повинна принести зітхання полегшення: от тепер ми заживемо!
Так читали Писання євреї I століття. Вони бачили в собі покоління, при якому усе мало збутися. Згідно з Книгою Даниїла (у I ст. її вивчали надзвичайно уважно), певний «полон» триватиме 490 років, якщо відлічувати від вавилонського полону. А вавилонський полон був… скажімо так, 400-500 років тому (залежить від того, як лічити, а лічили по-різному). Отже, не цілком зрозуміло, коли точно, але скоро, зовсім скоро. Але в той же час люди читали, запам’ятовували, молитовно обмірковували багато інших древніх текстів, які обіцяли щось дуже грізне і тривожне, коли Бог приведе їх в якесь нове місце. Причому повинні з’явитися знаки, які б підтвердили: ви на місці! Ви там, куди хотіли потрапити.
Лише уявивши собі той світ, де люди молилися, роздумували над древніми текстами, намагаючись осмислити те, що відбувається, ми можемо зрозуміти, як Петру спало на думку пояснювати події П’ятидесятниці цитатою з Йоіла. Якби люди на вулиці запитали мене, чому я і мої друзі поводимося як п’яні, я навряд чи б почав відразу цитувати Біблію, хоч би і Новий Заповіт. Проте Єрусалим був повний людей, які з нетерпінням чекали знамень Кінця, нехай навіть реальність не виглядала обнадійливою. Так, каже Петро: ми в тій точці шляху, про яку говорили всі путівники. Настали «останні дні».
Що таке «останні дні»? Цим виразом позначався час виконання обіцянь. Розповідь підходить до своєї кульмінації, подорож підходить до свого кінця: починається щось нове. Тим самим Петро не просто намагався пояснити з релігійних позицій дивну поведінку супутників (до речі, небезпечна річ у міському натовпі на велике національне паломницьке свято). Це виклик: ми біля мети! Шлях закінчений! От знаки прибуття! Час оглядітися по сторонах і побачити, де ми знаходимося.
Зауважимо: йдеться про «останні дні», але не в строгому значенні слова про останній «день». Бо ще гряде в майбутньому «день», про який пророки сповіщали як про «день Господній». (Пам’ятатимемо, що в Біблії Господь – це Бог Ізраїлю.) Вражаючим чином ранні християни узяли цей вираз і стали використовувати стосовно Ісуса, причому, як видно з Павла та інших новозавітних текстів, без якихось видимих труднощів. Інакше кажучи, вони вірили, що живуть у період часу між початком «останніх днів» і самим останнім «днем Господнім», у день, коли явиться Ісус (знову обіцяно в Дії 1:11) і з’єднаються у великому оновленні небо і земля (Дії 3:21).
У світлі цієї надії недивно, що серед перелічених знамень згадуються «чуда на небі вгорі, а внизу на землі ці знамена: кров, і огонь, і куряву диму». Тільки не потрібно думати, що в I ст. люди розуміли такі речі «буквально». «Кров, вогонь і курява диму», «переміниться сонце на темряву, а місяць на кров» – теоретично, це може бути сказано про сонячне затемнення чи якесь інше природне явище. Проте ті, кому була звична мова біблійних пророцтв, знали, що перед ними метафори для «поворотних» подій на землі, у суспільстві, світовій політиці, для подій, які приголомшують, як ми б сказали, «основи соціуму». Просто кажучи, часи грізні, часи глибоко нестабільні і невизначені.
Проте пророк не просто попереджав, що всім буде страшно і тривожно. Сенс «останніх днів» полягає в тому, що починається нове творіння і починається воно з народу Божого! І тоді зрозуміло, чому цитата з Йоіла пояснює дивну за виглядом поведінку апостолів, що вигукували різними мовами звістку про діяння Бога. Петро убачає тут зв’язок з обіцянням Йоіла про нове виявлення Духа. Досі Бог діяв Духом у Своєму народі, надихаючи то одну людину, то іншу: царів, пророків, священиків, праведників. І раптом через смерть і воскресіння Ісуса стався справжній сплеск: Дух Божий зійшов відразу на багатьох людей. У рівній мірі на рабів і вільних, чоловіків і жінок, молодих і старих. Усі вони стали ядром істинного народу Божого.
Це саме по собі вражаюче, якщо замислитися. Якщо пророцтва Йоіла збуваються, то Духа може набути будь-хто з народу Божого… так чому ж Дух не сходить на первосвящеників, офіційних релігійних вождів і учителів? Відповідь, політично незручна і в І ст., і в будь-якому іншому столітті, така: Дух показує, що нове творіння починається тут, у верхній кімнаті, де зібралися друзі і сім’я Ісуса, – не в Храмі, не в рабинистичних школах, не в підпіллі, де революціонери замишляють повстання, а тут, де ті, хто був з Ісусом і знову побачив Його живим після воскресіння, переповнені свіжою силою Духа і не можуть не говорити про те, що бачили і чули.
Дух діє без меж, і немає категорії людей, яка була б залишена: обидві статі, усі віки, усі соціальні верстви. Але це – ті, хто закликає «Господнє Ім’я» (в. 21). Тут знову Господом (у Йоіла Господь є Бог Ізраїлю), мабуть, названий сам Ісус. І так у Луки починається важлива і складна тема: «спасіння». Усі, хто закликає Господнє Ім’я, спасуться.
«Спасуться» означає не лише те, що вони «потраплять на небо після смерті». Це означає «дізнаються рятівну силу Божу, силу, явлену в Ісусі, яка вже нині передбачає великий фінальний акт позбавлення». Значить, слухачі Петра повинні теж призвати Господнє Ім’я і пізнати «спасіння» як нинішню реальність, а не тільки майбутню надію. Якщо «останні дні» дійсно настали, то і «спасіння» почалося. Всякий, хто знає, що йому потрібне спасіння, може призвати Господнє Ім’я і побачити, що станеться далі.