«А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися, і пізнали їх, що вони з Ісусом були. Та бачивши, що вздоровлений чоловік стоїть з ними, нічого навпроти сказати не могли.
І, звелівши їм вийти із синедріону, зачали радитися між собою, говорячи: Що робити нам із цими людьми? Бож усім мешканцям Єрусалиму відомо, що вчинили вони явне чудо, і не можемо того заперечити. Та щоб більш не поширювалось це в народі, то з погрозою заборонімо їм, щоб нікому з людей вони не говорили про Це Ім’я. І, закликавши їх, наказали їм не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення. І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули! А вони пригрозили їм ще, і відпустили їх, не знайшовши нічого, щоб їх покарати, через людей, бо всі славили Бога за теє, що сталось. Бо років більш сорока мав той чоловік, що на нім відбулося це чудо вздоровлення.»
Дженіфер вела урок географії з восьмирічними дітьми. Проходили Австралію. Намалювали на дошці мапу, розмітили на ній основні міста. Потім Дженіфер запитала клас, чим займаються австралійці.
– Плавають! – сказали декілька голосів.
– Правильно, – відповіла Дженіфер, – але більшість людей плаванням не заробляють.
– Роблять барбекю! – висловили версію інші.
– Так, барбекю вони роблять. Але так вони готують їжу. А їжу спочатку потрібно купити. А щоб купити, потрібні гроші. А чим вони заробляють гроші?
– Я знаю, – почувся голос дівчинки з останнього ряду, – колись майже всі австралійці працювали на фермах. У них були вівці, всяка худоба, урожай вирощували. Звичайно, зараз люди у великих містах займаються різними речами: бізнесом, машини роблять, міста будують. Ну, як усі. Але все одно багато хто залишився фермерами. Чим далі углиб материка, тим більше фермерів.
Клас втупився на дівчинку. Вона говорила так упевнено!
– Звідки ти все це знаєш? – запитала Дженіфер, – ми ж тільки сьогодні почали говорити про Австралію. Ти читала про неї книгу?
– Ні, – дівчинка похитала головою з сумішшю гордості і зніяковіння, – просто ми родом звідти. У тата була ферма, і на ній кілька тисяч корів. Я це все знала ще до того, як навчилася розмовляти.
Іншими словами, є інші способи пізнання, ніж прочитати про них у книжках. Більше того, якщо хочеш по-справжньому щось дізнатися, жодні книги не замінять особистого досвіду. Петро та Іван знали усе з перших рук: от що їх відрізняло.
Без сумніву, влада звикла розбиратися з баламутами і уміла дати їм добрий урок. Ті не устигали і оком моргнути, як їх закликали до відповіді. Проте з Петром і Іваном вийшло інакше. У рабинистичній школі вони не вчилися і Писання професійно не вивчали. У маленькому юдейському суспільстві I ст. перспективні студенти були відразу помітні і було ясно, що Петро та Іван не з їх числа. Вони були «невчені та прості». У той же час вони висунули тонке і глибоке тлумачення псалму, яке можна чекати лише від людей, що вивчали різні підходи до біблійної інтерпретації. Але нічого такого вони не вивчали. Що ж відбувається?
Як і в маленької австралійки, у Петра та Івана був секрет. І цей секрет допоміг їм обставити освічене начальство. Річ у тім, що вони були з Ісусом. Були з Ним день і ніч. Вони бачили і чули, як Він молиться. Вони знали, як Він тлумачить Писання: по-новому, творчо, розкриваючи його глибинну звістку і знаходячи в ньому вказівки на Своє покликання. Після Його смерті, дивного воскресіння і вознесіння Петру та Івану вимагалося лише розкривати ті лінії думки, які вони вже неодноразово чули від свого Учителя. Це не лише надало їм «сміливості» встати і сказати про свої думки. Це дало щось більше: ясність, чіткість, тверду точку відліку. І влада зрозуміла.
У той же час вони розгубилися. Адже кульгавий інвалід дійсно зцілився! Але не могли вони і відмовчатися, відмахнутися, зробити вигляд, що розмови про месіанство і воскресіння Ісуса з Назарету, про цілющу могутність Його імені, їх не стосуються. Як ми побачимо в наступних розділах, вони зводитимуть учням Ісуса найрізноманітніші підступи, але поки що вони в нерозумінні. Поки вони обмежилися тим, – принизлива поступка! – що наказали Петру та Івану більше не говорити в ім’я Ісуса.
Оголошуючи цей наказ, вони мали б усвідомлювати його неефективність: невже людина, яка знайшла слово, ім’я, що зціляє хворих, перестане зціляти тільки тому, що начальство проти? Проте відповідь Петра відбиває не лише прагматизм. Вона має глибоке богословське наповнення і формує основу всякого християнського опору владі світу цього з того дня донині. Його можна перефразовувати так: «Ви судді? Що ж, тоді розсудіть. Ви знаходитеся тут у присутності Божій і скажіть, кого ми повинні слухатися: Бога чи вас?»
Петро відповідає на своє власне запитання. Вони можуть відповідати як хочуть, але він і його друзі не збираються припиняти говорити в ім’я Ісуса і про усе, що Бог через Нього здійснює.
Можуть сказати: так що ж, будь-яка людина може назвати ім’я Ісуса, виступити від Його імені і обґрунтувати тим самим будь-яке повстання проти будь-якої влади? Що ж, у кожному випадку потрібно дивитися індивідуально: апріорі відкидати жодне таке твердження не можна. Проте в даному випадку відмінність Петра та Івана від різного роду самозванців, які прикривають ім’ям Ісуса плани, складені зовсім не за натхненням зверху, радикальне: Петро та Іван довели, що вони вже живуть новою реальністю, силою Духа Святого, цілющою силою Царства Божого. У них кульгаві ходять, як вони ходили в Ісуса. Апостол Павло сформулював це лаконічно: «Бо Царство Боже не в слові, а в силі» (1Кор. 4:20). Там, де сила Божа преображає, зціляє і створює нове життя, люди, які закликають ім’я Ісуса, можуть постати перед суддями (політичними чи релігійними) і сміло сказати, що вони виступають від імені Божого. За це ним, можливо, доведеться заплатити (такі умови гри), але їх слова будуть правдою.