«А один чоловік, на ймення Ананій, із своєю дружиною Сапфірою, продав був маєтка, та й з відома дружини своєї присвоїв частину з заплати, а якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів. І промовив Петро: Ананію, чого сатана твоє серце наповнив, щоб ти Духу Святому неправду сказав та присвоїв із заплати за землю? Хіба те, що ти мав, не твоє все було, а продане не в твоїй владі було? Чого ж в серце своє ти цю справу поклав? Ти не людям неправду сказав, але Богові! Як Ананій зачув ці слова, то впав та й умер… І обгорнув жах великий усіх, що це чули! Юнаки ж повставали, обгорнули його, і винесли та й поховали. І сталось, годин через три прийшла й дружина його, про випадок нічого не знавши. І промовив до неї Петро: Скажи мені, чи за стільки ви землю оту продали? Вона ж відказала: Так, за стільки. До неї ж Петро: Чому це ви змовилися спокушувати Господнього Духа? Он ті входять у двері, що чоловіка твого поховали, і тебе вони винесуть… І вона зараз упала до ніг його, та й умерла. Як ввійшли ж юнаки, то знайшли її мертвою, і, винісши, біля мужа її поховали. І обгорнув страх великий всю Церкву та всіх, що чули про це…»
Чарльз Гаддон Сперджен, знаменитий баптистський проповідник вікторіанських часів, розповідав, як одного разу під час проповіді він виявив, що викриває в конгрегації когось, кого він не знав. З його вуст самі лилися слова: людина обдурила наймача, вкрала власність, їй зійшло з рук. Подробиці. Ця людина має негайно покаятися, інакше на неї чекає викриття.
Після служби Сперджен був спантеличений і навіть стривожений: звідки все взялося? Про що взагалі він говорив? І тут до нього підійшов схвильований молодий чоловік: «Будь ласка, не кажіть хазяїну. Я усе поверну». Покаяння відбулося: збиток був відшкодований, і ситуація вирішена. А Сперджен залишився роздумувати про те, як, не просячи і не шукаючи, він отримав «слово знання» про те, про що і гадки не мав.
Оповідань про подібні випадки в проповідницьких рухах і євангелізаційних кампаніях чимало, і вони допомагають зрозуміти Дії 5, хоча і залишають для нас непрості питання. Скажемо відверто: більшості з нас було б легше, якби Ананію і Сапфіру викрили в брехні, ті б покаялися і чи віддали залишок грошей, чи визнали, що в них доки бракує сил на радикальний крок. Замість цього на них пав швидкий суд, до речі, всупереч поширеній думці, украй нетиповий для Біблії. Більшості народів і людей, які поводяться неправильно, нечестя довгий час сходить з рук, а коли кара настає, то часто в несподіваній формі. Чому тут усе інакше? Що хоче сказати цією історією Лука?
Передусім він хоче сказати, подобається нам це чи не подобається (багатьом не подобається), що перша християнська община була свого роду Храмом. Вона була місцем святості, такої унікальної, що будь-яка нечистота відразу виділялася. Згадаємо Старий Заповіт: коли ковчег Заповіту везли в Єрусалим, один із стражників «простяг руку до Божого ковчегу, і схопив його, бо зноровилась була худоба. І запалився Господній гнів на Уззу (так звали стражника), і Бог уразив його там за цю провину. І він помер там при Божому ковчезі» (2Сам. 6:6-9). У самому Храмі були попередження про небезпеку наближатися негідним. Язичників тримали на відстані (див. Дії 21:28-29), жінки могли доходити тільки до певної межі, і лише священики могли заходити у внутрішній двір. У центральне ж святилище, свята святих, мав право вступати тільки первосвященик, і то тільки раз на рік, вживши різні заходи обережності.
Передання древнього Ізраїлю пов’язують це почуття небезпечної святості не лише з Храмом, але і з поведінкою усієї общини. Скажімо, Книга Левит оповідає про двох синів Аарона, які порушили святість святилища і понесли наслідки (роз. 10). Книга Ісуса Навина містить розповідь, що чимось нагадує історію Ананія і Сапфіри: після руйнування Єрихону якийсь Ахан присвоїв собі частину власності із заклятого, тобто присвяченого Господові; на общину пав гнів Господній, злочин Ахана був розкритий, і він став жертвою швидкого суду зверху (роз. 7). Аналогічним чином, 2 Книга Хронік повідомляє, як цар Озія зухвало повівся у святилищі і був уражений проказою (роз. 26).
Приємного в цих оповіданнях, як і в Дії 5:1-11, мало, але нічого не вдієш. Адже нас захоплює, як перші християни здійснювали зцілення, протистояли погрозам влади, навертали людей направо і наліво, жили із спільним майном, але тоді потрібно і визнати, що якщо люди хочуть бути общиною, яка займає місце Храму Божого, то їм не потрібно дивуватися, якщо Бог сприймає їх серйозно і показує, що дешевої благодаті не існує. Якщо люди закликають силу Святого, Який виправить всяку неправду, знищить всяку брехню наприкінці часів, то Він може зробити цей суд частково вже зараз, заздалегідь. Як виразився Павло, «Бог осміяний бути не може» (Гал. 6:7). Так, ми щиро сподіваємося, що Він зазвичай не каратиме так несподівано і швидко, не позбавлятиме можливості покаяння і відновлення (зауважимо, що подібних випадків у ранній церкві, мабуть, більше не відбувалося, за можливим виключенням 1Кор. 11:30 і попередження в 1Кор. 5:1-5). Проте треба вибирати: або ми живемо в присутності Бога-Творця, Який має намір виправити світ, або впадаємо назад у приємне язичництво, нехай навіть у християнській обкладинці. Іншими словами, святість не є щось вторинне і необов’язкове. Як Бог вирішить усе, ми не знаємо: Він один Серцевідець. Але перші християни добре розуміли: називати ім’я Ісуса, закликати Святий Дух – означає претендувати на те, що ми Храм Бога Живого. І бути готовим до наслідків.
І ще дуже важливий момент стосовно брехні. Деякі видатні богослови роздумували над цією проблемою: чи правильно, наприклад, сказати вбивці правду про те, де ховається жертва? Вони пропонували різні відповіді. Проте що б не думати про важкі випадки, нинішнє суспільство сповнене брехні і лукавства. Зазвичай люди і не соромляться того факту, що кажуть напівправду для досягнення своїх цілей. Політики та інші знаменитості брешуть постійно, публічно, жахливо. А значить, нам варто серйозно прислухатися до цієї біблійної розповіді. Ананії не було потреби брехати. Він цілком міг, продавши маєток, залишити собі частину грошей і чесно сказати: «Я віддаю тільки частину». Якщо він соромився таке казати, він міг взагалі нічого не продавати. Петро натякає у в. 4, що його ніхто не примушував розставатися з власністю, і вчинок Варнави наведений Лукою не як те, що робили усі, але як зразок видатної поведінки деяких. Отже, гріх полягав у брехні.
Справжній і глибинний гріх брехні полягає в тому, що він спотворює вищу нашу властивість: дар ясно виражати реальність того, хто ми такі, що ми думаємо і відчуваємо. У якомусь сенсі брехня – протилежність дару мов. Замість того, щоб дозволити Духові Божому запанувати в нашому слові, щоб ми славили Всевишнього словами і звуками, які дозволяють нам знаходитися (нехай коротко, швидкоплинно) на перехресті світів, на перетині неба і землі, наша брехня не лише роз’єднує небо і землю, але спотворює саму землю на догоду нашій користі. Кінець кінцем, брехати – означає показувати, що нам не подобається світ, як він є, а тому ми краще вдамо, що він якийсь інший. Але це означає і не довіряти Богові-Творцеві, Який піклується про світ і усе зробить як слід. Адже віра ранньої церкви в тому і полягала, що Бог-Творець діє в Ісусі Христі, щоб виправити світ. Якщо християни в це вірять, це проповідують, то повинні чекати, що вони будуть і судимі цим словом. Грізне попередження для усіх нас! Проте якщо ми з усією серйозністю віднесемося до Дії 5, то, можливо, побачимо, що в наших громадах збувається і інша реальність, про яку каже ця книга, реальність радісніша і обнадійлива. Як, наприклад, у наступному уривку.