«А первосвященик, уставши, та й усі, хто був із ним, хто належав до саддукейської єресі, переповнились заздрощами, і руки наклали вони на апостолів, і до в’язниці громадської вкинули їх. Але Ангол Господній вночі відчинив для них двері в’язничні, і, вивівши їх, проказав: Ідіть, і, ставши, говоріть до народу у храмі всі слова цього життя. Як це вчули вони, то в храм рано ввійшли і навчали. А первосвященик і ті, хто був із ним, прийшовши, скликали синедріон і всіх старших з Ізраїлевих синів. І послали в в’язницю, щоб їх привели. А служба, прийшовши, не знайшла їх у в’язниці, а вернувшись, сповістила, говорячи: В’язницю знайшли ми з великою пильністю замкнену, і сторожу, що при дверях стояла; а коли відчинили, то нікого всередині ми не знайшли! Як почули слова ці начальник сторожі храму та первосвященики, не могли зрозуміти вони, що б то сталося. Та прийшовши один, сповістив їх, говорячи: Ось ті мужі, що ви їх до в’язниці всадили були, у храмі стоять та й навчають народ. Пішов тоді старший сторожі зо службою, та й привів їх без насильства, бо боялись народу, щоб їх не побили камінням.»
Коли в нас мала народитися друга дитина, ми стали думати, як її назвемо. Якщо хлопчик, буде Олівер; якщо дівчинка – Емілі. Народилася дівчинка (Олівера ми отримали пізніше). Але коли ми її побачили, ми зрозуміли, що вона не Емілі. Не знаємо, чому, але не Емілі і все. Що ж робити? Ми замислилися.
– Як її звуть? – запитала медсестра, коли ми йшли в палату.
– Не знаємо, – зізналися ми, – потрібно подумати.
І от, ми сиділи біля дитячого ліжечка із списком імен, перебираючи їх за абеткою. Коли ми дійшли до букви «р», усе стало на свої місця. Ми знали, як назвати дівчинку. Причому ми нічого не придумували: побачивши ім’я, ми відразу зрозуміли – воно! Розамунда. Прекрасне ім’я для прекрасної дівчинки.
Іноді, коли люди хочуть дати ім’я новій будівлі, новій фірмі або навіть новому місту, вони влаштовують конкурс. Збираються люди, обмірковують, висловлюють цікаві думки.
В оповіданні Дій цікаве те, що ніхто не знав, як назвати новий рух. Навіть ангели, схоже, опинилися в утрудненні. Слово «християнство» з’явилося пізніше, у 11-му розділі: лише коли проповідь досягла язичників на півночі Сирії, учні Ісуса стали називатися «християнами», тобто «народом Месії». Все ж ми бачимо дивну різноманітність імен і описів, які отримують не лише апостоли та їх компанія, але і весь рух, усе нове, що увійшло з ним до світу. Згодом з’явиться слово «шлях». Тут же, єдиний, але важливий раз, ми бачимо вираз «це життя». Як вказує ангел, «говоріть до народу у храмі всі слова цього життя».
Звучить дещо незвично, але сенс зрозумілий. Адже що робили апостоли? Вони по-новому жили. Ніхто до них так не жив: це, власне, був один з основних викликів, яке кинуло благовістя світу. Цей «спосіб життя» (як ми б виразилися) ніхто не лише не пробував: нікому він і на думку не спадав.
Зауважимо, що йдеться не просто про зміну звичайного життєвого ладу, хоча і це теж: жити однією «сім’єю» з усіма, хто розділяє віру в Ісуса; абсолютно інакше підходити до власності і священного символу Святої землі; як і раніше молячись в єрусалимському Храмі, бачити осереддя свого життя перед Богом у заломленні хліба по будинках, у пам’ять і з покликанням Ісуса. Але і щось набагато більше. Це «шлях життя»: саме життя по-новому вторгається в життя, руйнуючи перешкоду смерті і підкорюючи світ, все ще повний тління. Саме це життя вело апостолів і, подібно до міцного вітру, гнало їх човни через бурхливе море.
Цим життям слід було не лише жити: про нього необхідно говорити. «Говоріть до народу у храмі всі слова цього життя». Звичайно, ці слова мають бути вкорінені в тій реальності, в якій віднині існували апостоли, у тих зціленнях, які вони здійснювали. Проте символи без слів, наскільки б красномовними вони не були, допускають різні тлумачення. Із самого початку апостольська віра вимагала пояснень, вимагала вчення. Сказати треба про багато що, адже голови людей наповнені найрізноманітнішими напівправдами, а то і відвертою брехнею. Роз’яснювати треба поступово і ретельно: хто такий Ісус, що Бог зробив через Нього, як це вписується в біблійну історію богообраного народу, що означає в плані довгожданого Царства Божого. Як ми побачимо в наступному розділі, це було одним з двох основних покликань апостолів (друге – молитва). Багатослівність християнства іноді висміюють, і дійсно, трапляється так, що люди говорять надто багато і ні про що. Але без спрямовуючих слів віра загубиться в пітьмі, спіткнеться об камінь. Тому ангел не просто вивів апостолів з в’язниці: він дав їм термінове доручення. «Говоріть до народу у храмі всі слова цього життя». Ми доки не знаємо, як воно називається, але проповідь слід продовжувати.
Це ще сильніше дратувало владу. З урахуванням того, що сталося, адже вірні зустрічалися у все більших кількостях буквально на порозі Храму, недивно, що первосвященик зі своєю аристократичною сім’єю і колегами визнали новий рух прямою загрозою своєму статусу, положенню і владі. (Сама б влада сформулювала це інакше: пряма загроза честі Божій, благоговінню перед Храмом, який є дім Божий.) За словами, Луки вони «переповнились заздрощами».
У даному випадку виклик кинутий владі саддукеїв і первосвящеників. Цією владою вони були зобов’язані своїй ролі хранителів головної святині, найсвятішого місця на Землі. Тому вони не збиралися спускати апостолам з рук їх проповідь. Жодних поступок: нехай не буде Бог зганьблений, нехай не буде Ізраїль відведений зі шляху, нехай не настане жодне лихо. Апостолів слід зупинити! І влада зробила усе, що могла. Адже в неї була і вміла поліція, і надійні в’язниці. Але в Царстві Божому закритих дверей немає.
Взагалі тут є загадка. Чому Павло терпить у в’язниці цілих два роки (Дії 24:27), коли йому потрібно їхати в Рим, і Бог може послати ангела, який би його звільнив? Що ж, до таких загадок ми повинні звикнути. Деякі богословські скептики роблять висновок, що раз Павла не звільнили, то, напевно, і апостолів ніхто не звільняв: не було ні ангела, ні свободи від уз, ні подиву стражників (до речі, що перекликається з сценою після воскресіння Ісуса). Проте це не богослов’я, а філософія собаки на сіні, глибоко посередня: якщо так міркувати, у нас від Нового Заповіту залишиться даремне старе базікання. Апостоли учили «словам цього життя», і влада все більше сприймала їх вчення як відверто підривне стосовно засад звичного для них юдаїзму, а тому намагалися вжити заходи. Проте, як ми побачимо в наступному уривку, у такій політиці є велика небезпека: опиратися вже не людському руху, а самому Богові.