«А Степан, повний віри та сили, чинив між народом великі знамена та чуда. Тому дехто повстав із синагоги, що зветься лібертинська, і кірінейська, і олександрійська, та з тих, хто походить із Кілікії та з Азії, і зачали сперечатись із Степаном. Але встояти вони не могли проти мудрости й Духа, що він Ним говорив. Тоді вони підмовили людей, що казали, ніби чули, як він богозневажні слова говорив на Мойсея та Бога. І людей попідбурювали, і старших та книжників, і, напавши, схопили його, і припровадили в синедріон. Також свідків фальшивих поставили, які говорили: Чоловік оцей богозневажні слова безперестань говорить на це святе місце та проти Закону. Бо ми чули, як він говорив, що Ісус Назарянин зруйнує це місце та змінить звичаї, які передав нам Мойсей. Коли всі, хто в синедріоні сидів, на нього споглянули, то бачили лице його, як лице Ангола!»
Зрозумійте правильно, я не скаржуся, але я відчуваю щось споріднене із Степаном у цьому уривку. Щойно його призначили «дияконом», доручивши йому займатися щоденною роздачею їжі общині, «новій сім’ї» вірних. Подібно до деяких інших християн, він виявився зайнятим не лише адміністративними завданнями, але і все більше зціленням і вченням. (Коли покладаєш на людей руки і молишся Богові, щоб Він через них діяв, ніколи не знаєш, які нові здібності вони виявлять і що нове захоче зробити через них Бог!) І от, майже відразу він опинився в центрі конфлікту. Проти нього висунені найрізноманітніші звинувачення.
І тут з’являється моє братське до нього почуття. Зрозуміло, я не стверджую, що не роблю помилок або що всяке моє вчення згідне з Писанням і правильне. На жаль, це не так, і завжди є чому вчитися; завжди можна розуміти Біблію краще. Проте я виявив, що в деяких колах існують стандартні звинувачення на адресу людей, які висловлюють речі не очікувані слухачами. Скажімо, традиціоналісти вічно видивляються, чи не зменшить хто божественність Ісуса, значення хресної смерті, обіцяння про друге пришестя і вчення про «виправдання вірою». Якщо вони чують щось таке, що не чули раніше, навіть якщо воно не має анінайменшого відношення до однієї з цих тем, вони вирішують, що оратор (я, приміром) замахнувся на одну з цих доктрин. Для довідки: усе це цілком невірно. У всі ці речі я вірю. (Через декілька днів після написання цього абзацу я отримав електронного листа від невідомої мені людини: виявляється, якийсь професор з іншої країни розповідає усім, що Том Райт не вірить у Трійцю. Що за нісенітниця!)
З іншого боку, люди радикальнішого складу вічно на варті, чи не переступить хто модні політичні і етичні вчення, чи не почне занадто «некритично» посилатися на Біблію. Навіть щонайменшого натяку на те, що ти стоїш на традиційних позиціях по одній з кількох ключових тем, буває достатньо, щоб на тебе обрушився шквал звинувачень: ти консерватор, фундаменталіст, реакціонер, мабуть, ненавидиш жінок, і вже точно ведеш нас назад у темні віки. (Знову ж таки для довідки: нічого такого я не роблю.)
Усе це саме по собі не так важливе, але показове: як і представникам деяких попередніх поколінь, нашим сучасникам часто не дається конструктивна дискусія. Куди легше обмовити людину, щоб потім обчорнити і її, і її прибічників. У нашій церкві цього надто багато, і вихід тут лише один: більше слухати, по-справжньому слухати, а висловлюватися – обережніше, уважніше і упокорено. Із Степаном же ситуація загострилася дуже швидко, оскільки, як пояснив би нам будь-який єврей I ст., існують певні ключові символи, що виділяють богообраний народ серед нечестивого язичницького світу, і їм повинні слідувати всі євреї. Будь-яка людина, яка говорила б щось інше, була приречена на серйозні неприємності: її звинуватили б у порушенні фундаментальних норм.
Чотири ключові символи юдаїзму були такі: єрусалимський Храм, Закон (Тора), Свята земля (у центрі якої були Єрусалим і Храм), а також національна етнічна приналежність, сім’я всіх євреїв і прозелітів. Вважалося, що усі вони найтіснішим чином пов’язані з вірою в Бога. В епоху, коли навколо був бурхливий і багатомовний язичницький світ (причому Юдея і Галілея були не тихими гаванями, звідки вигнали всякі язичницькі ідеї і присутність, а частиною Близького Сходу), кожен благочестивий єврей знав: необхідно всіляко приліпитися до Бога Авраама, Ісака та Якова і не допускати жодних компромісів, які тільки відведуть у блюзнірське і безумне ідолопоклонство. Тому розмови Степана викликали автоматичну реакцію: ти підриваєш Закон Мойсеїв! Ти говориш проти Храму! Ти кощунствуєш проти Бога!
Як ми побачимо далі, читаючи Степанову промову, перші два твердження містять певний елемент істини, в усякому разі за мірками тодішнього жорстко традиційного благочестя (як у Савла з Тарсу). Проте, згідно з християнським вченням, Бог отців наших, у виконання тієї мети, з якою Він дав Закон і Храм, нині творить нове. У Павла про це багато написано. І тоді, і згодом його погано розуміли люди, яким легше мати справу з простими твердженнями і запереченнями, ніж зрозуміти, що слово Боже розповідає і по ходу справи повідомляє про нові повороти сюжету. Якщо я візьмуся розповідати про свою подорож звідси в Лондон, я поясню, як дійшов до машини, доїхав на ній до вокзалу, сів на потяг, приїхав у Лондон, пересів на метро. Та обставина, що на вокзалі я залишаю позаду себе машину, а в Лондоні – потяг, або що після прибуття я взагалі нікуди не їду, не означає, що машина, потяг і підземка чимось погані. Це не означає, що я шкодую про їх використання. З ними все гаразд. І якраз це кажуть Степан, а згодом Павло: так, Бог дав Закон і Храм, але вони складають лише декілька розділів в оповіданні, а далі сюжет приймає новий вимір. Проте тут аргументи перестають сприйматися.
Мабуть, світ грекомовних євреїв був рідним для Степана. Не треба думати, що такі люди надавали Закону і Храму менше значення, чим арамеомовні євреї з Юдеї. Нічого подібного! Почитаємо про місіонерські подорожі Павла: часто-густо саме євреї, що жили далеко від Єрусалиму, підкреслюють культурні символи, що відрізняють їх від язичників. (Для порівняння: англійці за кордоном часто влаштовують чаювання о четвертій годині дня, хоча в самій Англії цього звичаю дотримуються вже небагато.) Але випадок із Степаном покладає початок новому етапу в історії християнського руху. Створюється враження, що до нього – звичайно, Лука міг і опустити якісь проміжні стадії (ми точно не знаємо), – учні Ісуса просто день за днем учили народ у храмових портиках і інших місцях по сусідству. Основну діяльність вони зосередили в Храмі, і там же була основна опозиція. Проте Степан обходив грекомовні синагоги Єрусалиму, і його співрозмовники не намагалися захистити статус-кво можновладців, бо такого не мали в розпорядженні. Вони захищали свій світогляд, звичний погляд на життя. У проголошенні про Ісуса вони убачали загрозу цьому світогляду.
Лука повідомляє дві речі про Степана. Ми вже знаємо, що він був людиною Духа, мудрості і віри (в. 3 і 5). Тепер з’ясовується, що він був і хороший сперечальник, навіть у ворожому оточенні (в. 10): умів чудово аргументувати, переконано і з силою Духа. Коли люди стикаються з такою ситуацією, у них є вибір. Або вони погоджуються, що опонент правий, або виливають на нього якомога більше бруду. У даному випадку вибране було друге. І брудом справа не обмежилася.
І друге. Степана поставили перед судом синедріону. Він не коливався. Судді дивилися на нього. Його обличчя нагадувало обличчя ангела. Чесно кажучи, я не знаю, як виглядають обличчя ангелів. І сумніваюся, що члени синедріону знали. Але Лука, мабуть, хоче сказати, що в Степані відчувалося якесь внутрішнє світло. Він був спокійний, смирний, негордовитий і в той же час упевнений. Його наступна промова і мученицька смерть – лише останні стадії його шляху, шляху свідоцтва про воскреслого Ісуса, про слово Боже, яке пояснювало, хто є Ісус.