«Як зачули ж оце, вони запалилися гнівом у серцях своїх, і скреготали зубами на нього… А Степан, повний Духа Святого, на небо споглянув, і побачив Божу славу й Ісуса, що по Божій правиці стояв, і промовив: Ось я бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!… Та вони гучним голосом стали кричати та вуха собі затуляти, та й кинулися однодушно на нього!… І за місто вони його вивели, і зачали побивати камінням його. А свідки плащі свої склали в ногах юнака, який звався Савлом. І побивали камінням Степана, що молився й казав: Господи Ісусе, прийми духа мого!… Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: Не залічи їм, о Господи, цього гріха! І, промовивши це, він спочив…
А Савл похваляв його вбивство. І утиск великий постав того дня проти єрусалимської Церкви, і всі, крім апостолів, розпорошилися по краях юдейських та самарійських. І поховали Степана мужі побожні, і плакали ревно за ним. А Савл нищив Церкву, вдирався в доми, витягав чоловіків і жінок та давав до в’язниці…»
Френсіс Томпсон – дуже своєрідний і сильний англійський поет (1859 – 1907). Він був віруючим християнином, але життя його було важким у найрізноманітніших відношеннях. Серед страждань він виявив одну дивну істину, яку зафіксував в одному зі своїх віршів. У ту саму мить, коли усе здавалося особливо похмурим і важким, раптом присутність Христа і Його ангелів стала такою відчутною, що немов ожили євангельські сцени. Томпсон жив у Лондоні, і у вірші згадані лондонські реалії:
- Але коли сумніше бути не може –
- Плач! І над твоєю втратою
- Засяють сходи Якова з рухом
- Від Чарінг Крос до неба.
- Так, у ночі, Душа моя, дочка моя
- Плач, припавши до неба –
- І ось – Христос, що йде по воді
- Не Генісарета – Темзи!
А при читанні Біблії створюється враження, що ангели особливо з’являються людям, які особливо засмучені, як, наприклад, Марії Магдалині біля труни Ісуса (Ів. 20). Звичайно, це не причина спеціально шукати лих. Але так легше зрозуміти, що відбувається в цьому дивному уривку, що розповідає про перше християнське мучеництво.
Хто є «мученик»? Як відомо, відповідне грецьке слово буквально означає «свідок». Але чому ми називаємо людей, загиблих за віру, «свідками»? Одна відповідь очевидна: своєю смертю вони свідчать, що їх віра не просто красива теорія, але щось важливіше, ніж саме життя. Але є і інші рівні сенсу.
Передусім зауважимо слова, сказані Степаном, коли кати скрегочуть зубами на його промову. Несподівано (хоча ми вже частково підготовлені згадкою в 6:15 про те, що його обличчя було схоже на обличчя ангела) йому відкривається видіння.
«Ось, я бачу…» – каже він суддям, для яких видіння закрите. «…Бачу відчинене небо». Цю фразу, звичайно, не можна розуміти фізично буквально, начебто Степан виявив над головою відкриті ворота в неземні емпіреї. Можна підібрати таке порівняння: начебто людина стояла на горі в суцільному тумані, не бачачи супутника в двох метрах від себе, і порив вітру, що раптом налетів, прогнав туман, і погляду відкрилися б не лише супутник, але і гори із скелями навколо, долина, будиночки серед дерев у полуденному сонці. Усі ці речі знаходилися там увесь час, але через туман їх не було видно. Так сталося з Єлисеєм і його слугою, коли Господь розплющив їм очі і вони побачили себе оточеними огняними кіньми і колісницями (2 Царів 6:17). На мій погляд, щось подібне сталося із Степаном. Судимий земними суддями, Степан несподівано побачив суд небесний. Замість первосвященика і його підручних у суді сидів сам Бог слави, Старий днями, але на відміну від Дан. 7 Син Людський не «йшов» до Нього, а стояв перед Ним як адвокат. Люди прирікають Степана на смерть, але небесний суд його виправдовує. Можливо, цей епізод, глибоко запавши в пам’ять Павла, наклав відбиток на 1Кор 2:8 і Кол. 2:14-15.
Таким чином, сенс «мучеництва», «свідчення» не лише в тому, що така смерть яскраво підтверджує віру (хто стане лицемірити на порозі смерті?). Тут щось набагато більше: на перехресті небесного і земного світів (ще знаходячись на землі, але покидаючи її) людина здатна бачити обидва виміри реальності і свідчити про це оточенню. Для Луки цей момент дуже важливий. Місцем, де сходяться небо і земля, вважався Храм. Степан показує, що насправді ця зустріч відбувається в Ісусі.
Звичайно, не всі «мученики» у звичайному значенні слова дали таке свідоцтво. Але поза сумнівом, таким був не лише Степан: упродовж наступної історії церкви ми знаходимо цілий ряд випадків, коли під час страти християнам відкривалося незриме і вони розповідали про нього. Архієпископ Томас Кранмер говорив щось подібне, коли його спалювали на багатті біля воріт Баліол коледжу в Оксфорді.
Є в «свідоцтві» Степана і ще один сенс. В останні століття до Різдва Христового багато євреїв загинули мученицькою смертю. Років за двісті до Ісуса язичницький цар із Сирії захопив Єрусалим, осквернив Храм і примушував євреїв відректися від Закону, батьківського способу життя і навіть їсти свинину (заборонену Законом). Мета була очевидна: нехай вони відмовляться від своєї національної хартії, тоді ними буде легше управляти, вони будуть слухняніші. Проте багато євреїв не зрадили своїй вірі і мужньо зустріли смерть. У книгах ми дізнаємося, що вони говорили (найяскравіший випадок описаний у 2Макк. 7). Один за одним вони не лише свідчили про свою віру (зокрема, у майбутнє воскресіння), але і обіцяли катам сувору кару. «Не думай, – каже один з них, – що Бог залишив Свій народ. Побачиш, як у могутній силі Своїй Він мучитиме тебе і нащадків твоїх!» Це дуже типове для багатьох єврейських оповідань про мучеництво за віру.
Вражаюче, що хоча всі перші християни були євреями і з їх боку природно чекати подібних слів, нічого такого вони перед смертю не кажуть. Степан викрив єврейських вождів виключно суворо. Але коли він гине, коли в нього летить каміння, що спотворюють і крушать його тіло, він голосно просить Бога не поставити катам цей гріх. Це анітрохи не менш примітно, ніж відчинені небеса і Син Людський у захисниках. Це переворот у великій і благородній традиції. Якби ми нічого не знали про християнство окрім того факту, що його мученики закликали на своїх катів милість і прощення, а не суд і прокляття, ми вже зрозуміли б щось дуже важливе (хоча і здивувалися б).
Пояснення лише одне. Вони дійсно навчилися в Ісуса, Який зробив любов до ворогів однією з непорушних і фундаментальних заповідей (саме непорушних, а не «хочемо виконуємо, хочемо не виконуємо», як часто буває в суспільстві, що називає себе християнським). Сам Ісус на хресті молився про прощення катів (Лк. 25:34).
У смерті Степановій є ще немало такого, що заслуговує глибоких роздумів. Невипадково з давніх часів церкви пам’ять про неї звершується наступного дня після Різдва: Різдво – це не лише миле немовля в яслах, оточене добрими тваринами, але і раптовий прихід нового життя небесного в негостинний і небезпечний світ. Проте ще одну річ варто зауважити. Коли учнів Ісуса починають вистежувати і переслідувати, коли їм доводиться розсіятися по Юдеї і Самарії, молодий чоловік на ім’я Савл, який особисто був присутнім при страті Степана, хоче знайти і схопити якомога більше з них. Коли люди так поводяться, вони лише заарештовують потенційних баламутів: християн, які або повністю належать до руху, або також є потенційними керівниками. І тут, і в інших місцях цікаво, що до цього складу з самого початку християнства входили не лише чоловіки, але і жінки.