«А Ангол Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається, порожня вона. І, вставши, пішов він. І ось муж етіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці етіопської, що був над усіма її скарбами, що до Єрусалиму прибув поклонитись, вертався, і, сидючи на повозі своїм, читав пророка Ісаю. А Дух до Пилипа промовив: Підійди, та й пристань до цього повозу. Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: Чи розумієш, що ти читаєш? А той відказав: Як же можу, як ніхто не напутить мене? І впросив він Пилипа піднятись та сісти з ним. А слово Писання, що його він читав, було це: Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається… Відізвався ж скопець до Пилипа й сказав: Благаю тебе, це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого? А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому. І, як шляхом вони їхали, прибули до якоїсь води. І озвався скопець: Ось вода. Що мені заважає христитись? А Пилип відказав: Якщо віруєш із повного серця свого, то можна. А той відповів і сказав: Я вірую, що Ісус Христос то Син Божий! І звелів, щоб повіз спинився. І обидва Пилип та скопець увійшли до води, і охристив він його. А коли вони вийшли з води, Дух Господній Пилипа забрав, і скопець уже більше не бачив його. І він їхав, радіючи, шляхом своїм. А Пилип опинився в Азоті, і, переходячи, звіщав Євангелію всім містам, аж поки прийшов у Кесарію.»
Одного разу я читав цикл лекцій у Кембриджі (англійському, не американському). Одного разу, коли я готувався до чергової лекції, у голові з’явилася несподівана думка: йди на вечерню в Королівський коледж. Що ж, я дійсно люблю вечерню з хором, але цього разу в мене були інші плани: багато роботи, та і якщо вже йти, то швидше в коледж святого Івана (у той час там був найзнаменитіший хор). Але думка переслідувала невідступно: йди на вечерню в Королівський коледж, і усе тут. Врешті-решт, почуваючи себе дещо безглуздо, я поступився. Я навіть точно не знав, коли початок, але пішов.
Потрапив я туди в найостанніший момент: хор вже збирався входити. Величезний зал був заповнений, в основному японськими туристами. Оглядівшись у пошуках вільного місця, я виявив одне в останньому ряду. Поспішно я пройшов і сів у той самий момент, коли вже заграла музика.
Я перевів дух, дещо захекавшись. І тут хтось доторкнувся до моєї руки. Повернувши голову, я з подивом виявив поряд з собою свого старого доброго знайомого (він набагато старше за мене) Біла Фармера з Далласа в Техасі.
– Томе Райт! – вигукнув він, – як ви тут опинилися?
(У той час я жив у Лічфілді, і він не знав, що я збираюся в Кембридж.)
– Біле! – відповів я, – а ви як тут опинилися?
(Я і гадки не мав, що він взагалі в Англії, не кажучи вже про Кембридж, Королівський коледж і вечерню.)
Почалася служба, і ми не могли продовжити розмову. Проте Біл вийняв щоденник і показав запис на той день. Великими буквами було написано: «ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ТОМУ РАЙТУ». Ми втупилися один на одного в подиві. Біл (на жаль, його вже немає з нами) був людиною глибоко віруючою і молитовною. Він не зателефонував. Але його заклик до мене дійшов.
Звичайно, я не порівнюю в цій ситуації себе з Пилипом, а свого друга з етіопом. Просто таке буває: відчуваєш, що кудись тобі обов’язково потрібно піти, хоча не можеш точно пояснити, навіщо. А в даному випадку паралель досить тісна: Біл хотів зателефонувати мені з метою запросити виступити на конференції. Темою ж конференції була… інтерпретація Іс. 53 у Новому Заповіті! Звичайно, я погодився. Конференція виявилася дуже вдалою і допомогла мені в подальшій роботі.
Ми бачимо, що інтерпретація Іс. 53 (старозавітний уривок, який читав етіоп) стоїть у центрі цього пасажу. Але тут є ще і запитання, що інтригує: хто такий цей етіоп? Яке відношення він має до юдаїзму? І що було з ним далі?
Згідно Луці, він був скопцем (тобто кастратом: у давнину на Близькому Сході чоловіків часто кастрували перед дорученням високих посад) і служив при етіопському дворі цариці Кандаки. Він займав пост міністра фінансів. Украй маловірогідне, практично неможливо, щоб він був євреєм; більше того, як скопець він не міг стати і прозелітом в юдаїзмі. Відповідно, перед нами аутсайдер, причому людина, яка вічно мала залишатися аутсайдером стосовно юдаїзму. Проте в єврейському Богу, єврейському способі життя було щось привабливе для нього, як і для багатьох в античному світі (згадати богів, що шанувалися іншими народами, і пов’язані з ними звичаї: юдаїзм виглядає просто оазисом чистої і спокійної мудрості). Тому євнух відправився в довгу паломницьку подорож в Єрусалим (мабуть, на якесь свято), де також дістав рукопис зі священними текстами (чи він вже в нього був?). І хоча з однією точки зору, цей епізод закругляє розповідь про Пилипа (диякона, що став благовісником), з іншої точки зору, він продовжує тему виходу Євангелія на простори язичницького світу. Це передбачає навернення і місію Павла, а також зустріч Петра з Корнилієм (роз. 10 і 11).
Подібно до багатьох людей і тоді, і тепер, етіопський скопець зіткнувся з простою істиною. Коли тебе тягне до віри, у будь-якій точці земної кулі, наскільки б далеко ти не знаходився від місця церковного богослужіння, Писання може стати джерелом води живої, джерелом, до якого можна припасти усюди, у будь-який момент. Проте рано чи пізно попадається незрозумілий уривок, який, як підказує інтуїція, виключно важливий. І тоді потрібна допомога. На щастя, ця допомога часто і відшукується, як це було в даному випадку.
Проблема, над якою роздумував етіоп, актуальна і понині. Її якраз обговорювали і на конференції, організованій Білом Фармером. А саме, кого мав на увазі пророк під «ягням, провадженим на заколення»? Хто є безневинна жертва, описана в Іс. 53?
Тут важливо розуміти, як рання церква читала пророків. Не слід думати, що християни займалися пошуком туманних місць, після чого довільно відносили їх до подій у житті Ісуса. Як ми вже зрозуміли, читаючи промову Степана, і як ми побачимо далі в промові Павла (роз. 13), вони розглядали єврейські Писання переважно як одну велику розповідь. Ця розповідь починалася з Авраама (і навіть раніше: із створення світу і людей, з катастрофи гріхопадіння) і вела далі: до Мойсея, Давида, пророків і наступних часів. І питання полягало не лише в тому, чи можна знайти в якихось уривках передчуття прийдешнього, але і в тому, як саме розповідь підходить до кульмінації. І як ті чи інші натяки вказують на кульмінацію? Розберемо детальніше. Ісая (називатимемо пророка цим ім’ям, хоча більшість учених вважають, що ця книга складалася поступово упродовж декількох поколінь) не просто дивився в якийсь пророчий телескоп, бачив там Ісуса і описував побачене загадковими віршами. Замість цього він глибоко роздумував над долею Ізраїлю у вигнанні, над обіцяннями і задумом Божим, які залишаються незмінними незважаючи на невідповідність Ізраїлю своїй місії (бути світлом іншим народам і навіть самому ходити у світлі). У такій молитовній рефлексії в нього поступово склався образ: образ певного Отрока, який здійснить місію Ізраїлю, зробить для Ізраїлю і інших людей те, що в них зробити не виходило, а також понесе у своєму тілі сором і ганьбу від язичників і народу Божого, помре під тяжкістю світового зла. Лише так, думав Ісая, виконаються обіцяння. Це як оголошення про прийом на роботу: от, хто нам потрібен; от, які якості потрібні – Отрок Божий, який виконає Його волю і позбавить Ізраїль і весь світ! Без сумніву, Ісая пам’ятав тут також численних пророків, які постраждали за свою проповідь, а також праведних страждальників, описаних у Псалмах. Ісая чекає, що довга ніч ізраїльського полону зміниться світанком, який принесе із собою новий заповіт (Іс. 54) і нове творіння (Іс. 55), а разом з ними і благословення минулим ізгоям, язичникам і скопцям (Іс. 56).
За словами Пилипа, це ще не збулося повною мірою, але вже почало збуватися, бо на роботу нарешті прийнятий відповідний кандидат. Ісус є Той, через кого довга і складна історія народу Божого підійшла до своєї кульмінації. А значить, момент виправдання для всього світу настав. Недивно, що етіоп схвилювався! Адже якщо дивитися на історію Ізраїлю в такому ракурсі і вважати Ісуса його вершиною, кульмінацією, то виходить що люди, на кшталт цього скопця (аутсайдери відразу за двома показниками), віднині включені в народ Божий на повних правах. І недивно, що скопець відразу захотів бути причетній смерті і воскресінню Ісуса, хрестившись. Недивно, що подальший шлях він продовжував з радістю. (Якщо вірити пізнішому переказу, він став першим християнським місіонером у своїй країні.) А в наші дні не заважає розміркувати над тим, що першим наверненим у християнство язичником був негр з Африки (в усякому разі, згідно з оповіданням Луки).
І ми в наші дні, читаючи разом з церквою Іс. 53, благоговійно припадаємо до розповіді про Отрока, який «немочі наші узяв і наші болі поніс». Лука далі розповість ще багато що про те, як рання церква росла і розвивалася, як вона читала Писання. Але перед тим, як почати тему виходу Євангелія на простори язичницького світу, він вводить цей маленький епізод з етіопським скопцем, який показує: куди б ми не йшли, з якою б культурою не стикалися, яку б людську нужду, гріх, пригноблення не виявляли, звістка про Ісуса як про Того, у Кому всі божественні обіцяння знаходять своє «так» (2Кор. 1:20), несе позбавлення. А з усіх старозавітних обіцянь головне – про Отрока Господнього, через смерть якого буде переможена сила зла. Пам’ятатимемо про Нього, де б ми не знаходилися: на самотній дорозі в пустелі Газа, у великій середньовічній капелі в Кембриджі або на самоті.