«А Савл, іще дишучи грізьбою й убивством на учнів Господніх, приступивши до первосвященика, попросив від нього листи у Дамаск синагогам, щоб, коли знайде яких чоловіків та жінок, що тієї дороги вони, то зв’язати й привести до Єрусалиму.
А коли він ішов й наближався до Дамаску, то ось нагло осяяло світло із неба його, а він повалився на землю, і голос почув, що йому говорив: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А він запитав: Хто Ти, Пане? А Той: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі бити ногою колючку! А він, затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив? А до нього Господь: Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити! А люди, що йшли з ним, онімілі стояли, бо вони чули голос, та нікого не бачили.
Тоді Савл підвівся з землі, і хоч очі розплющені мав, нікого не бачив… І за руку його повели й привели до Дамаску. І три дні невидющий він був, і не їв, і не пив.»
Коли я був молодим, у відомій мені культурі йогою практично не займалися. До неї навіть ставилися з підозрою: занадто дивно, занадто екзотично, та ще і кінцівки ненароком вивихнеш. Та й взагалі від йоги рукою подати до східних релігій: почнеш вправлятися, а там, дивишся, ще і станеш бубоніти вранці незрозумілі словосполучення, сподіваючись набути «просвітлення». Усе це вважалося дуже ірраціональним і далеким від тієї холодної і поміркованої релігії, яка викладалася в церковному середовищі. Але от проблема: якщо Бог існує, якщо життя має духовний вимір, та й взагалі якщо наш світ має багато вимірів, то з ними не зіткнешся, тримаючись від них чимдалі. Якщо шарахатися від усього, що може відкрити незвідані глибини західному парафіянину, який нічого не підозрював (таких було дуже багато в ту пору), толку не буде. Зрозумійте правильно, були і глибоко віруючі, дуже церковні люди: я їм багатьом зобов’язаний, і щодня дякую Богові за цей дар спілкування. Але занадто часто все було інакше. І зараз, коли на лотках повно всілякої літератури по східних релігіях і йозі, коли на вибір пропонуються всілякі гуру всіляких релігій, стає очевидно, що греблю прорвало: те, що довго стримувалося, увірвалося в мейнстрім масової культури.
Зрозуміло, що техніка молитви і медитації існувала в усіх релігіях, і юдаїзм з християнством зовсім не виключення. Євреї, які повторювали «Шема» («Слухай, Ізраїлю! ГОСПОДЬ Бог наш, ГОСПОДЬ єдиний!»), і християни, які повторювали свою версію цієї молитви («один Бог Отець… і один Господь Ісус Христос» 1Кор. 8:6), знали силу покликання Імені – тема, до якої привертає увагу і Лука. Проте були в ходу інші техніки. Скажімо, у наші дні багато християн використовують метод Ігнатія: беруть уривок з Біблії і намагаються в нього «ужитися», уявити себе частиною подій, що відбуваються, і слухати, що Бог або Ісус каже тобі як персонажеві дії.
У єврейській містиці існував один дуже відомий метод. Він припускав зосередження на видінні божественної колісниці, описаної в першому розділі Книги Єзекіїля. Спочатку Єзекіїль описує чотирьох ангелів, що несуть колісницю («подоба чотирьох живих істот… І кожна мала чотири обличчі, і кожна з них мала чотири крилі… І кожна ходила просто перед себе»). Потім детально описуються колеса: «Їхній вид та їхній виріб ніби колесо в колесі… і їхнє обіддя довкола в чотирьох їх було повне очей». І нарешті, «на головах тих живих істот була подоба небозводу, ніби грізний кришталь, розтягнений над їхніми головами згори»… Для єврейських містиків сенс участі в цьому таємничому видінні – використовувалася глибока молитва, піст, максимальне зосередження за допомогою особливих практик – полягав у тому, щоб побачити те, що є його кульмінацією: «А згори небозводу, що над їхньою головою, була подоба трону на вигляд каменя сапфіру; а на подобі трону була подоба на вигляд людини, на ньому згори. І бачив я ніби блискучу мідь, на вид огню в середині його навколо, від виду стегон його й вище, а від виду стегон його й до долу бачив я ніби огонь та сяйво навколо нього. Як вигляд веселки, що буває в хмарі в дощовий день, такий був вигляд сяйва навколо. Це був вигляд подоби Господньої слави!». (Єз. 1:26-28)
Зауважимо, наскільки обережний Єзекіїль. Він не говорить, що бачив самого Бога: йому відкрилося лише видіння «подоби Господньої слави». Уривок чудовий і недивно, що багато містиків, що вдумуються в сенс Писання, молитовно поглиблювалися в нього, сподіваючись, що, можливо, і вони удостояться цього видіння божественної колісниці, навіть якщо вигляд такої слави повергне їх ниць на землю.
Те, що я зараз розповім, лише гіпотеза. Але її висловлювали серйозні учені і, незалежно від того, наскільки вона вірна, вона дає нам уявлення про той концептуальний світ, який важливий для розуміння цього епізоду. (До речі, у Луки про нього розповідається тричі: спочатку повідомляє сам Лука, а потім, у розділах 22 і 26, ми чуємо виклад з вуст Павла.) З послань самого Павла відомо, що в юності він був глибоко віруючим євреєм, зануреним у молитву і роздуми, що пристрасно вникав у Писання. Більше того, він належав до тієї частини юдаїзму, до тієї самої строгої частини фарисейства, в якій якраз були поширені вищеописані містичні методи. Тому цілком можливо, що містика божественної колісниці була йому не лише відома, але він її і практикував.
Тепер трохи уяви. Уявимо, що саме цим займався Савл з Тарсу (Павлом його ще не називали) довгим шляхом з Єрусалиму в Дамаск. (Подорож – ідеальний час для таких речей: кінь йде повільно, навколо тихо і пустинно.) І от, він готувався, сподівався побачити славу Божу, славу, на чистоту якої (на його думку) зазіхали божевільні учні Ісуса. Він хотів, щоб ця слава ясно з’явилася перед його очима, зміцнюючи і правильно направляючи його ревнощі заради Бога. Молячись і сконцентровуючись, він намагався уявити собі колісницю. Очима серця поглядав він на могутніх ангелів. Йому з’явилися страшні колеса, що крутяться. Якщо підняти погляд з коліс вгору, чи дозволять йому побачити фігуру на колісниці? І уявіть його радість, його захват, коли він побачив божественну славу, славу Того, Хто сидить так ясно, немов бачив її не духовним зором, а фізичним. Вогонь, яскраве світло – і обличчя!
Обличчя було обличчям Ісуса з Назарету.
Усе перекинулося в Савлі. Страх, сором, жах, благоговіння, захоплення охопили його. Роками пізніше він напише, що був свідком «слави Божої в Особі Христовій» (2Кор. 4:6). І хоча його слова стосуються всіх християн («Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам»), в інших місцях він говорить про свій досвід як про унікальний. Для нього, як і для Степана перед смертю, розсувалися межі між небом і землею. Земними очима він побачив небесну реальність. Тому коринтянам він каже: «Чи ж я не апостол? Хіба я не бачив Ісуса Христа, Господа нашого?» (1Кор. 9:1).
Це видіння означало щось набагато більше, ніж просто право називатися «апостолом». Воно підтвердило все, чому учили Савла; і воно перевернуло усе, чому його учили. Так, Закон і Пророки істинні; але Закон і Пророки також роздерті в клаптики і наново зібрані на новий лад. Виник абсолютно новий світ, але з’явилося і справжнє стародавнього світу. Павло побачив, що Бог, Якого він любив з дитинства, в ім’я і заради честі Якого він переслідував віруючих у месіанство, воскресіння і володарювання Ісуса з Назарету (того самого Ісуса, Який збивав Ізраїль зі шляху чаклунськими фокусами і лжепророцтвами про Храм, але на щастя страченого римлянами, – о, як це спростувало всі претензії на месіанський титул!), що цей Бог, Якому він молився і намагався служити, Бог Авраама, Ісака та Якова, виконав Свої обіцяння, але виконав фантастичним, незвичайним, навіть скандальним чином. Бог, Який завжди обіцяв прийти і позбавити Свій народ, зробив це. В особі Ісуса.
Віднині всі справи і слова Павла (наприклад, у посланнях) були обумовлені цим раптовим, несподіваним видінням Ісуса. Адже взагалі Павло був людиною розумною, прекрасно освіченою, знаючою Біблію. Можна припустити, як активно запрацював його розум: з пам’яті спливав то один біблійний уривок, то інший, та і спогади з його власного життя. От Степан гине під градом каміння з молитвою Ісусу на вустах; от бесіди з батьками, учителями, товаришами з навчання, сім’єю, нареченою (звичайно, це лише здогадка: ми точно не знаємо, чи був він одружений, як практично всі єврейські чоловіки, або тільки збирався). І знову оповідання про Авраама, Ісака, Мойсея, огняний кущ. Пророцтва Ісаї і Даниїла, Псалмів. І знамениті царські обіцяння: «Я поставлю по тобі насіння твоє, що вийде з утроби твоєї… Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина» (2Сам. 7:12,14); «Промовив Господь Господеві моєму: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжка ногам Твоїм!» (Пс. 110:1). Стривайте, не може ж це означати, просто не може… а що коли…
І Павло впав на траву, засліплений світлом. У вухах його дзвеніли слова: «Я Ісус, що Його переслідуєш ти». Як так? Люди, яких Савл намагався запроторити до в’язниці, були сім’єю Ісуса, і Ісус Себе в якомусь сенсі з ними ототожнює.
І от Павла узяли за руку і привели в Дамаск. Минуло три дні, перш ніж він зміг отямитися від шоку і щось робити, перш ніж зрадів набутому. Ми називаємо це «наверненням», але насправді це виверження вулкану, буря, хвиля приливу, що зійшлися воєдино. Якщо воскресіння Ісуса є поріг, на якому розчиняються двері історії, то навернення Савла можна уподібнити тому, як усі великі божественні обіцяння злилися в єдиний згусток і вирвалися через ці розчинені двері у великий світ.