Далі ми читаємо про завершення цього періоду й підготовку до початку іншого. «Від першого дня сьомого місяця зачали приносити цілопалення для Господа. А під Господній храм не були ще покладені основи. І дали срібла каменярам та теслям, і їжі, і питва та оливи, сидонянам та тирянам, щоб достачали кедрові дерева з Ливану до Яфського моря за дозволом їм Кіра, царя перського» (Езд. 3:6-7). Опис початку приношення жертов цілопалення в перший день сьомого місяця зроблено з очевидною радістю. Серцю Бога було приємно споглядати повернення Його народу до Нього, визнання Його вимог і єдину підставу їхнього прийняття. Це показує нам, наскільки пильно Він розглядає діяння Своїх дітей і що Він одержує насолоду від їхнього наближення й поклоніння. Створюючи ці плоди в їхніх серцях, Він записує їх на їхній рахунок (порівн. Еф. 2:10; 2Кор. 5:10).
Потім настає, як ми можемо судити, нота смутку: «А під Господній храм не були ще покладені основи». Народ активно відгукнувся на благодать і доброту Єгови, повернувшись у свою землю. Ті, що повернулися з полону, раділи, довірившись Божому захисту і влаштовуючи поклоніння Йому згідно з тим, що було написано в законі Мойсея, людини Божої. Але в той час вони не пішли далі. Замість того щоб вникнути в думки Бога відносно Його дому, вони заспокоїлися в благословеннях, в які щойно були введені. Їхня духовна сила була певною мірою розтрачена в перших зусиллях, і тепер їх відвідала спокуса зробити перерву перед тим, як іти далі. Такою завжди була історія усіх реальних пожвавлень у Церкві Божій. Згадайте, наприклад, ту могутню роботу Бога, інструментом якої був Лютер.
На самому початку авторитет і повнота Писання були «бойовою сокирою», за допомогою якої він вів війну проти розпусти й ідолопоклонства Рима; Бог діяв із ним і дарував чудове спасіння. Але що було далі? Лютер, а також його послідовники заспокоїлися та насолоджувалися плодами своїх перших перемог, і Реформація затихла, перетворившись у систему державних церков і віросповідань, які незабаром втратили будь-яку життєвість (див. Об. 3:1-3). Вони не змогли продовжувати в єдності з розумом Бога: вони трудилися заради своїх власних, а не Його цілей, і наслідком було те, що незабаром виявилися занепад і деградація; рух був зупинений. І тепер, сьогодні, ті самі істини, які в той час були відновлені, швидко зникають з тих самих місць, які були ареною конфлікту.
Таким чином, ми довідуємося, що безпека Божого народу полягає в його підйомі на висоту свого покликання. Він закликає нас до спілкування з Ним і з Його Сином Ісусом Христом. Якщо, забуваючи це, ми задовольняємося володінням своїми благословеннями й випустимо з уваги бажання Бога для нас, безсилля й занепад незабаром осягнуть нас як окремих людей, так і зібрання віруючих. Якщо, з іншого боку, Божі цілі є й нашими цілями, якщо наш розум налаштований на те, що є Його бажанням, то Він завжди буде вводити нас у більш повне розуміння Його цілей благодаті, а також Його шляхів і в ще більше блаженство. Він насолоджується нашим щастям і бажає завжди збільшувати його, поєднуючи нас у Своїй благодаті зі Своїми власними об’єктами й цілями.
Однак, якщо діти Ізраїлю й не вели справу Господа з повним старанням, вони все-таки не забули про мету свого повернення; бо, як ми бачимо, вони почали робити заготівлі матеріалів для будівництва храму (Езд. 3:7). Для того щоб зрозуміти обставини цього залишку в порівнянні зі славою Юдейського царства, варто прочитати про побудову храму Соломона (1 Цар. 5:1-18; 1Хр. 28:1 – 29:30). Поряд із цим, варто пам’ятати, що Ієгова був Той же і що Його ресурси були такими ж доступними через вправу віри для цього незначного залишку, як і для Давида й Соломона у всій їхній силі й пишноті.
Правда те, що зовні вони були залежними від згоди язичницького монарха дати дозвіл на будівництво й виділити кошти на придбання необхідних матеріалів; але це була Божа справа, до якої вони приєдналися, і якщо вони будуть розраховувати на Нього, то Він дасть їм можливість привести її до успішного кінця. Коли віруючі діють із Богом, тоді їхні уявні труднощі й перешкоди стають слугами віри, які вводять у справу Бога, перед Яким кривизни випрямляються й нерівні місця стають гладкими.
Далі наведена розповідь про фактичне закладення фундаменту храму. Події, описані у віршах Езд. 3:7 і Езд. 3:8, розділяє інтервал, напевно, не менше семи місяців. Як вони пройшли, нам не відкрито. Очевидною причиною перерви перед початком будівельних робіт, як виглядає з контексту, було очікування поставки «кедрового лісу». Як би там не було, «другого року по своєму приході до Божого дому до Єрусалиму, другого місяця, почали робити Зоровавель, син Шеалтіїлів, і Ісус, син Йоцадаків, і решта їхніх братів, священики та Левити, і всі, хто поприходив з неволі в Єрусалим, а Левитів від віку двадцяти років і вище поставили керувати над працею Господнього дому» (Езд. 3:8).
У цьому твердженні слід зазначити три речі. Яким би не був стан народу в цілому, Зоровавель і Ісус – правитель і священик – перебувають у Господній праці на передовій. Будучи офіційними керівниками, вони втримують і духовне лідерство над народом. Блаженний народ Божий за всіх часів, коли їхні лідери вникають у таємниці Господніх намірів, коли вони можуть закликати людей піти за ними в служінні Йому. Не завжди так буває: справді, нерідко перша дія Духа Божого відбувається серед Його народу, і потім номінальні лідери відсторонюються або змушені іти слідом, щоб зберегти своє місце.
По-друге, правитель і священик знають, як залучити народ до себе у своєму священному ділі. Це вірна ознака духовної сили з їхнього боку, а також свідчення на користь того факту, що Бог трудився з ними. Дотепер не було розколів, але всі були з’єднані Святим Духом для однієї загальної мети. Нарешті, ми знаходимо, що левити від двадцяти років і більше одержали доручення спостерігати за ходом робіт над домом Господнім. Це було очевидне повернення до духовного порядку, що випливає з Божественної постанови відносно природи роботи, до якої вони були притягнуті (див. Чис. 4:1-49; 1Хр. 23:24). Збереження Божого порядку в роботі над Його домом має першорядну важливість, бо це фактично підпорядкування Його волі, вираженій у Його Слові. Для розуму людини якийсь інший метод міг би здатися кращим; але єдиним питанням для рабів Господа було і залишається наступне: «Що Він постановив?» Нерозуміння цього стало причиною постійного конфлікту в Церкві Божій між волею людини й волею Божою; і, на жаль! наслідком є те, що людина й думки людини майже всюди захопили місце Христа і Його Слова.
По благодаті левити охоче розпочали свою працю. Їх було всього сімдесят чотири (див. Езд. 2:40)[1]. У пустелі, з урахуванням тільки тих, хто був «від віку тридцяти літ і вище, і аж до віку п’ятидесяти літ», їхня кількість становила «вісім тисяч і п’ятсот і вісімдесят» (Чис. 4:46-48). Таким чином, коли Господь відкрив для них двері спасіння від Вавилонського полону, далеко не всі подбали про те, щоб скористатися цією можливістю; вони знайшли собі будинок, на жаль, у землі свого вигнання, забули Єрусалим і перестали пам’ятати про Сіон. Тим ціннішою для Господа була вірність цих сімдесятьох чотирьох, і з Його присутністю й благословенням їх було досить для служіння Йому наглядачами над робітниками в домі Божому. В їхніх серцях благодать також діяла, бо вони були одностайні («як одна людина») у своєму служінні. Це було щире спілкування, яке випливало з того факту, що вони мали спільність із думками Бога відносно Його дому. Божі цілі були їхніми цілями, отже, їм не перешкоджали суперечливі поради; але, «як один чоловік», вони спостерігали за робітниками (Езд. 3:9). Благословенне передвістя успіху їхньої справи, а також очевидний плід дії Божого Духа!
[1] Сини Асафа й сини придверних (Езд. 2:41-42) також були левитами. Таким чином, усього їх було триста сорок один; але тільки сімдесят чотири чоловіки могли виконувати цю особливу працю.