Панівним мотивом двох послань до Солунян є друге пришестя Ісуса в цей світ та завершення людської історії. Це є також домінантою усього християнського життя як цілої Церкви, так і кожного вірного зокрема, адже воно має бути невпинним прямуванням «назустріч Господеві».
Значення отого прямування «назустріч Господеві» для Церкви та для цілого світу буде темою останньої книги Біблії – Об’явлення. Павло, пишучи до своїх вірних у Солуні, тривожиться насамперед за стан, в якому має перебувати кожен вірний, аби ця зустріч привела до остаточного спасіння.
Відомо, що «вирішальна» зустріч з Ісусом Христом відбудеться для кожного наприкінці його власного життя. Лише якщо вона буде втішною, то й остання зустріч у кінці світу стане початком вічного щастя, в якому візьме участь також і наше тіло. Але та остаточна зустріч приготовляється, так би мовити, іншими багатьма «зустрічами» християнина з Ісусом Христом у цьому житті: найважливішими з них є, звісно, святі Тайни, але сюди слід віднести також і хвилі молитви, читання Божого слова, усі добрі замисли, які сприяють кращому провадженню християнського життя, зберіганню Божих заповідей і сумлінному виконанню власних обов’язків, а в разі необхідности – і примиренню з Богом та з ближнім. Однак навряд чи той, хто в цьому житті систематично відмовляється від зустрічі з Ісусом, кому «бракує часу» на єдину справді необхідну річ чи просто вона йому байдужа, зможе добре підготуватися до цієї останньої зустрічі.
У правді християнської віри про друге пришестя Ісуса Христа в кінці часів та про нашу зустріч з Ним у кінці власного життя полягає вся християнська надія, сперта не на якесь туманне й сумнівне припущення, а на тверде переконання про неодмінність цієї зустрічі з Ісусом Христом, нашим Спасителем, нашим Богом.
Поган і всіх тих, хто не увірував в Ісуса Христа, Павло вважає такими, «що надії не мають» (1 Сол. 4:13), тому що «під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12). Для цих людей життя – це непоясненна таємниця, це жахливе абсурдне прямування до гробу. Тож зрозуміло, чому багато хто старається навіть не думати про цю моторошну дійсність.
Але християни – це ті, «що надію мають», адже вони знають, що за тайною смерти стоїть Отець, Який їх очікує, Отець, Син Якого погодився перейти через наше життя та через нашу смерть, аби запевнити нам цю надію.
У найглибшій своїй суті ця надія – це стимул для життя, в якому християнин, йдучи за прикладом Ісуса, приготовляє вічну долю для себе та для своїх братів. Адже ця надія спонукує жити так, як жив і як навчав Ісус. Без неї можна хіба що тільки те й робити, що безрезультатно запитувати себе, навіщо чинити будь-яке добре діло, навіщо взагалі працювати, і врешті – хіба що замкнутися в самому собі, як ті, «що надії не мають», у глухому егоїзмі та в безконечному відчаї.
Чим сильнішою буде надія, тим затишнішим і повнішим всякого добра буде життя християнина в очікуванні Ісуса. Адже надія на вічне життя не відчужує християнина від часу, від історії та від суспільства з усіма їхніми проблемами, а стимулює його активно працювати в цих реаліях, розглядаючи життя як безперервну службу ближньому, як вчить нас божественний приклад самого Христа, Який «прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити».
Задля цієї надії Павло, з одного боку, «бажав звільнитися» від цього світу, щоб назавжди злучитися з Христом (Фил. 1:23), але, з іншого – самовіддано працював на службі людям, звіщаючи їм Євангеліє спасіння, і його душа завжди була переповнена радістю, незважаючи на всю втому й утиски, адже минущий і легкий тягар земних страждань приведе до незрівнянно більшої вічної слави (2 Кор. 4:17).