Коринт, побудований на перешийку, що сполучає Пелопоннес із рештою Греції, у часах Павла був великим містом, що налічувало понад півмільйона мешканців, дві треті з яких були рабами. Завдяки своєму розташуванню на межі двох морів, Іонійського та Егейського, воно стало великим комерційним центром та місцем, де зустрічалися люди різних рас і релігій. Крім цього, Коринт мав лиху славу морально деградованого міста навіть серед поган, так що навіть виникло слово «коринтувати», що означало проводити розпусне й неморальне життя.
* * *
У Коринті Павло проповідував Євангеліє наприкінці своєї другої місійної подорожі. Після невдачі в Атенах він зупинився в цьому місті, столиці римської провінції Греції, званої Ахаєю (Дії 17:32-43), і за повелінням самого Ісуса (Дії 18:9-10) пробув тут понад вісімнадцять місяців.
Тож Павло вирішив зупинитися в Коринті й зробити все можливе і навіть неможливе, щоб лиш поширити тут вістку Євангелія (Дії 18:1-18). Звернувшися, за своїм звичаєм, спершу до тутешньої юдейської громади, – як завжди, безуспішно, – Павло зосередився на поганах і, незважаючи на чималі труднощі, зумів навернути якусь частину коринтян, хоч першими слухачами його проповіді, як він сам дає зрозуміти (1 Кор. 1:26), були найнужденніші й найубогіші верстви населення та раби. Усе це були люди низької культури, чи то взагалі безкультурні, з грубуватими манерами поведінки. Коли ж на підпомогу Павлові прибули із Солуня Сила і Тимофій, апостольська праця почала приносити неабиякі плоди.
Так у Коринті виникає численна, повна життя Церква, в якій, зокрема під час літургійних зібрань, траплялися навіть усілякі феноменальні явища. По вісімнадцяти місяцях важкої і виснажливої праці Павло міг покинути Коринт із певним спокоєм та задоволенням на душі.
Але непросто було тим вірним зберегти чистоту віри, а поготів – християнської моралі в такому місті, як Коринт, – не кажучи вже про різні непередбачувані ситуації, що часто виникали в їхньому житті, яке ніяк не вписувалося в спосіб життя більшої частини мешканців міста, – ситуації, коли не завжди було зрозуміло, як слід повестися, аби залишитися вірним християнській вірі.
Під час третьої місійної подорожі, коли Павло перебував в Ефесі (54-57 рр.), стан християнської спільноти Коринту почав його турбувати. У Першому посланні до Коринтян (1 Кор. 5:9) Павло мимохідь згадує про лист, якого він писав до них ще раніше. Однак цей лист втрачено. Тож послання, що ми його називаємо Першим до Коринтян, насправді є другим Павловим посланням до цієї спільноти. Важко достеменно встановити дату його написання, але, найімовірніше, це мав бути 56-ий рік.
Перебуваючи в Ефесі, Павло довідався, що в коринтській спільноті траплялися різні надужиття; крім цього, і самі вірні Коринту письмово просили його дати їм ще деякі роз’яснення стосовно окремих аспектів практичного життя (1 Кор. 7:1). Павло, зайнятий щойно народженою і багатообіцяючою християнською спільнотою в Ефесі, не може покинути цього міста й тому пише до Коринту довге послання, картаючи надужиття та даючи роз’яснення, яких просили коринтяни. Отже, це послання має практичний і пастирський характер.
Послання до Коринтян являє собою надзвичайно виняткове свідчення про життя християнської спільноти в апостольських часах з усіма його труднощами, що пов’язані з вимогами християнського життя у великому поганському місті. У Коринті існувала спільнота ревних, збайдужілих, а також грішних християн, яким важко було усвідомити, що значить бути Церквою, що значить жити в глибокій єдності з Христом та з братами, – спільнота, в якій євангельський ідеал любови і чистоти осягався з неабияким трудом.
Це послання є також надзвичайним свідченням про пастирську мудрість Павла та про його вміння доходити до доктринальних принципів у вирішуванні проблем, що поставали перед ним. Тож усі життєві настанови, які він подає християнам, завжди супроводжуються ґрунтовною катехизою: на думку Павла, для християнина не існує «мусити», яке не спиралося б на «бути»; іншими словами, – не існує імперативу, який не базувався б на індикативі, як сказали б учені.