«Отож, пам’ятайте, що ви, колись тілом погани, що вас так звані рукотворно обрізані на тілі звуть необрізаними, що ви того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі. А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю. Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом, Він Своєю наукою знищив Закона заповідей, щоб з обох збудувати Собою одного нового чоловіка, мир чинивши, і хрестом примирити із Богом обох в однім тілі, ворожнечу на ньому забивши.»
Чотири роки ми прожили на берегах річки Оттави, на північний захід від Монреаля. Це дійсно велика річка. До того моменту, як її води досягають нашого села, її довжина вже складає понад 600 кілометрів, а ширина – більше півтора кілометрів. Трохи нижче за течією вона впадає в річку Святого Лаврентія, поряд з якою навіть Оттава виглядає невеликою річкою. Річка Святого Лаврентія несе свої води з Великих озер. І не лише води – по ній заходять з моря океанські судна. Дві ці річки дуже сильно різняться між собою. Оттава протікає холодними північними просторами Квебека і Онтаріо, тоді як річка Святого Лаврентія біжить між звивистих берегів, обкреслюючи собою кордон між Канадою і США.
Коли дві річки, не доходячи до Монреаля, зливаються воєдино, вони обидві вже іменуються річкою Святого Лаврентія. Вони не стають Оттавою-Святим Лаврентієм. Благородна річка, що тече з півночі, вливається у велику річку, що тече із заходу. Якщо плисти на каное вниз по Оттаві до того місця, де вона зливається з річкою Святого Лаврентія, то там вже неможливо сказати, що пливеш по Оттаві – тепер це вже загальний потік.
Основна думка, яку проводить апостол Павло в цьому уривку, така: те, що виглядає в очах його читачів так, як якби довша і ширша річка влилася в дрібнішу і вужчу, є не що інше, як впадання меншої річки в більшу, при якому менша річка дає назву об’єднаному потоку. Під великою широкою річкою тут розуміється весь світ язичників – неєвреїв, які живуть по всьому світу і включають і славну класичну Елладу, і Рим, і Єгипет, і Месопотамію, і Китай, і всі інші народи, що населяють неосяжні простори Землі. Річка менша – це одна лише сім’я Авраама, Ісака та Якова, описана тут як «громада ізраїльська». Проте в цій дивній системі розселення народів, яку обрав єдиний Бог для здійснення Свого задуму, язичники і юдеї утворили єдиний змішаний потік в особі Ісуса, що став Ісусом-Месією для всіх. І в міру того, як води річки продовжують свій шлях, річка ця набуває не лише імені Ізраїлю, але і надії, що виникає із Заповіту, укладеного колись з патріархами.
І не лише надії вони тепер набули, але і – Бога! Показово, що апостол Павло характеризує їх колишній стан як безбожний: у вірші 12 він вживає вираз «без Бога», тобто «атеїсти», якщо буквально перекласти вжите тут грецьке слово. У даному контексті слово звучить дещо іронічно, бо саме так називали юдеїв язичники, а услід за ними і християн, оскільки ні юдеї, ні християни не мали якихось статуй богів. Окрім цього, наскільки могли бачити язичники, вони не приносили в жертву тварин, не прибігали до порад оракулів – не робили усіх тих речей, які в уявленні язичників вважалися елементами шанування богів. Павло ж, твердо стоячи на позиціях сучасних йому єврейських письменників, заявляє, що язичницькі боги – не боги зовсім. Люди, які вважають, що вони шанують цих богів, насправді шанують щось неіснуюче.
У той же час він такий же категоричний і відносно євреїв, які вважають обрізання невід’ємною умовою виконання Заповіту, тобто прилічення себе до юдейської громади. Ці люди також помиляються. Не хвилюйтеся, у вірші 11 говориться про так званих «обрізаних», які зазвичай називають вас «необрізаними». Обрізання, проте, – це щось, що роблять люди власними руками, тобто те саме, що кажуть єврейські автори відносно язичницьких ідолів! Павло ж робить заявку на щось вище: належні Месії люди – це новий народ Божий.
У цьому пункті метафора річки, як, втім, і всі образні ілюстрації, вже не працює. Це не схоже на річку, яка безслідно зникає, злившись з іншим потоком. І загальний потік вже не є проста сума двох доданків. Ця швидше корінна зміна властивостей новоутвореної річки. Можна, мабуть, оживити цей образ, припустивши, що з цієї миті вода в річці стає солоною, начебто на неї діяла приливна хвиля з океану.
Тут апостол Павло показує нам, що це з’єднання юдеїв і язичників приводить до створення єдиної сім’ї і – як майже усе в його богослов’ї – цей процес відбувається через хрест Месії-Ісуса. І це наближає язичників, які раніше знаходилися десь далеко (в. 13). Христос руйнує бар’єр, який раніше стояв між двома сім’ями (в. 14). Він скасував юдейський закон, Тору, – не в тому сенсі, що знайшов його хибним, але в тому сенсі, що скасував створену цим законом у I столітті по Р. Х. перешкоду між юдеями і язичниками (в. 15). Сама ворожість, що віками існувала між двома сім’ями, була убита на хресті (в. 16). Павло, мабуть, не мав на увазі Ірода і Пилата, що здружилися під час спільної справи – розп’яття Ісуса (див. Лк. 23:12), проте ця коротка історія дуже добре ілюструє цю думку.
Головне завдання, як його означає Павло у вірші 15, – створити нове єдине людство замість цих двох сімей. Перед сучасною церквою вже не стоїть завдання інтеграції юдеїв і язичників в єдину сім’ю, проте є на землі місця, де ця проблема все ще існує. Проте перед нами – проблема, що терміново вимагає вирішення, і яку Павло поставив би на перше місце, будь він живий сьогодні. Якщо наші церкви досі розділені за якимись етнічними чи культурними ознаками, апостол сказав би, що розподілення це ставить під питання наше Євангеліє, саме наше розуміння сенсу Христової смерті. Скільки часу ще мине, перш ніж люди, які заявляють, що вони – послідовники Ісуса Христа і поборники вчення апостола Павла, на ділі виконають ці вимоги?