«І, прийшовши, Він благовістив мир вам, далеким, і мир близьким, бо обоє Ним маємо приступ у Дусі однім до Отця. Отже, ви вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога, збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос, що на ньому вся будівля, улад побудована, росте в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу.»
Одна з найбільших проблем сучасного світу – тяжке становище біженців і бездомних, які шукають притулку. Люди, які живуть на Заході, часто наївно вважають, що нинішній світ став цивілізованим місцем, де більшість людей можуть спокійно займатися власними справами або, принаймні, жити у відносному достатку. Проте подібні погляди випереджають реальність. Сьогодні люди в більшій кількості, ніж колись раніше, покидають місця свого проживання і поневіряються світом у пошуках даху над головою. Країни, куди вони прибувають, виявляються і так перенаселеними, а місцеве населення, хоча і співчуває страждальникам, переконане, що їх можливості, як і їх терпіння, знаходяться на межі.
Чого найбільше бажають біженці, враховуючи, що вони за жодних умов не можуть повернутися в місця колишнього проживання? Звичайно ж, щоб їх прийняли в нове співтовариство, де вони змогли б наново почати будувати своє життя і набути сім’ю. Доказом того, що вони прийняті, є отримання громадянства тієї країни, яку вони вибрали як нову батьківщину. Новий паспорт в їх руках – це часто найдорожче надбання. Нарешті вони можуть гордо тримати голову і відчувати себе повноправною особою. Як тільки вони отримали паспорт, вони можуть залишити думки про повернення туди, звідки прибули. Вони – на місці. Вони – свої.
Цей той стан, в якому, як заявляє апостол Павло, тепер відчувають себе язичники. Колись по відношенню до Ізраїлю – сім’ї єдиного Істинного Бога – вони вважалися «іноземцями» і «чужаками». Проте тепер вони – повноправні члени, але не тому, що дотримали юдейський Закон, що включає серед іншого обрізання, але тільки завдяки тому, що зробив Ісус.
Ісус приніс із Собою мир. Мир – одне з найулюбленіших слів у світі, особливо якщо ви – біженець або бездомний. Іноді здається, що весь світ з’їхав з глузду. Безліч людей тікають від війни в чому є, а, опинившись на чужині, стикаються з підозрою, ворожістю і навіть ненавистю. Яка прекрасна річ – почути заяви миру на свою адресу! А ще краще – дізнатися, що цей світ поширюється на всіх: і тих, хто прийшов разом з тобою, і тих, хто живе тут, поруч.
Саме цю думку несе в собі Євангеліє. Віднині язичники та юдеї живуть разом і складають одну сім’ю. Ця ідея була неймовірною і, більше того, революційною як для звичайних юдеїв, до яких, безумовно, належав фарисей Павло, так і для схвильованих цією думкою язичників, які, спостерігаючи за юдаїзмом з боку, тяжили до Бога юдейських Писань.
Але це ще не межа. В останніх віршах 2-го розділу апостол Павло бере один з центральних символів юдаїзму і буквально вивертає його навиворіт. Єрусалимський Храм був не лише серцем народу і його релігії, але також місцем паломництва євреїв з усього світу. Він був також серцем політичного, громадського і культурного життя Єрусалиму, а також місцем проведення свят. Пояснювалося усе це тим, що Бог Ізраїлю – YHWH – обіцяв перебувати саме тут. У цьому місці, як багато хто вірив, сходилися земля і небеса.
Проте тепер апостол Павло заявляє, що живий Бог будує новий Храм. І складають його вже не каміння, перекриття, колони і жертовники, але – люди. Деякі з юдеїв і раніше висловлювали думку про те, що не кам’яна будова, а община вірних може стати місцем перебування Бога. Проте до Павла ніхто не говорив нічого подібного так ясно і прямолінійно.
Це означає, що для християн церковна будівля не є «храмом» у суворому значенні цього слова. Саме самі люди є «місцем», де тепер вирішив жити Бог. Можна навіть сказати, що сам Бог у певному розумінні став мандрівником, що шукає притулку у своєму власному світі. Раннім християнам було добре відомо, що Єрусалимський Храм був суворо викритий Ісусом. Живий Бог тепер мандрував у пошуках оселі в серцях і душах людей і особливо в громадах, які проголосили вірність Ісусу Христу і твердо мали намір жити згідно з Євангелієм.
Це, зокрема, означало, що новий Храм слід було побудувати з двох матеріалів, які повинні злитися воєдино, щоб утворилася єдина будівля. Фундамент його складали апостоли і пророки, іншими словами, люди (такі, як Павло), через яких говорив і продовжує говорити Бог, а передавав Він послання світу через Царя Ісуса. Сам Ісус став «наріжним каменем», поставленим на найвідповідальніше місце, щоб тримати собою усю будівлю. Ця думка пов’язує цей уривок з декількома новозавітними уривками, де про Ісуса говориться як про «камінь» (див. Мт. 21:42; Дії 4:11; Рим. 9:33 і 1Пет. 2:4-8). Більшість цих уривків – відсилання на псалом 118:22. Ранні християни постійно вивчали і роздумували над словами древніх писань, щоб осягнути, що ж насправді означали події, пов’язані із земним життям Ісуса Христа.
Проте характерною рисою цієї будівлі мало стати поєднання каменів, здобутих з двох різних каменоломень, підігнаних один до одного, щоб явити собою нову архітектуру та нову красу і славу. Вірні з юдеїв і вірні з язичників, таким чином, у християнській общині – не просто співтовариші. Разом і тільки разом вони складають співтовариство, в якому був би радий оселитися живий Бог.
Захоплююче дух видіння нового співтовариства, створеного Ісусом Христом, ставить сьогодні перед нами декілька серйозних завдань. Чи думають сьогодні християни з колишніх язичницьких народів про те, що колись їм довелося увійти до співтовариства, що складалося здебільшого з євреїв? Чи завжди можливо, щоб віруючі євреї і неєвреї разом молилися Ісусу Христу? Якщо ні, то чому? Які ще національні і культурні відмінності доведеться здолати сьогодні, щоб побудувати прекрасний Храм, про який писав апостол Павло, таким чином призначений прославити єдиного для всього всесвіту Бога?