«Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного. Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві, і місця дияволові не давайте! Хто крав, нехай більше не краде, а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному. Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує. І не засмучуйте Духа Святого Божого, Яким ви запечатані на день викупу. Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!
Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі.»
Найвідомішим англійським літератором XVIII століття був д-р Семюель Джонсон. Уродженець Лічфілда в Стафордширі, більшу частину життя він провів у Лондоні. Він автор безлічі творів, найвідомішим з яких є його знаменитий «Словник», а також його розбір шекспірівських п’єс. Він прославився своїми застільними розмовами і гострим слівцем.
Джонсон був набожним християнином, і деякі з його п’єс досі користуються популярністю в церквах Англії. Незважаючи на схильність деяких його друзів перевести розмову в чисто словесну еквілібристику, зайнятися плітками чи лихослів’ям, він зберігав глибоке переконання, що не варто гаяти на це час. Злість йому зовсім не була властива. Одного разу його співрозмовник Босуел запитав, який сенс обідати з людьми, які ніколи не скажуть нічого такого, що варто було б запам’ятати? А трапляється таке досить часто. Джонсон відповів, що сенс є – «розділити з людьми трапезу і примножити доброту».
Доброта – це така чеснота, якій надають мало значення, проте в християнстві вона є центральною. Причина цьому дуже чітко описана наприкінці цього уривка: доброта – це наслідування Бога в чистому вигляді. Що було б, якби Бог постійно дозволяв Собі уїдливі або злісні зауваження про нас? Які були б наші славослів’я і молитви, якби ми знали, що Бог розпускає плітки про нас за нашою спиною, постійно нас принижуючи? Що б ми відчували, якби знали, що не можемо довіряти Богові, – Він нас обманює і частенько шаленіє від нас? А що ж люди думають про нас, якщо ми поводимося так само? Чи не краще буде в цьому сенсі уподібнитися Богові?
Зрозуміло, на землі є безліч релігій, древніх і сучасних, де боги поводяться саме так. Але коли ми дивимося, яким був у земному житті Ісус Христос, істинна Людина, Бог і Цар, ми починаємо розуміти, яким має бути наш ідеал поведінки. Безліч християн – на жаль! – і навіть цілі церкви іноді дозволяють собі забувати, що саме доброта і взаємне прощення є самою суттю християнського співтовариства. Насправді, якщо ми покликані до єдності, як періодично повторюється в цьому посланні, то набагато легше слідувати цьому заклику, якщо докласти до себе титанічні зусилля і «виявити доброту».
У цьому уривку безліч практичних порад з приводу того, як це робити, а не тільки застережень про те, як цього не робити. Як ми вже бачили в попередніх уривках, християнське життя вимагає, щоб ми зростали в нашому мисленні: доведеться навчитися стежити за собою, щоб давати оцінку нашим настроям і манері поведінки, визначати, що ми робимо правильно, а що – ні. Ми повинні навчитися свідомо вибирати перше і відкинути від себе друге.
Просто не слід бездумно піддаватися усьому, що відбувається з вами в житті, і віддаватися своїм почуттям. Деякі люди вважають, що, поступаючи таким чином, вони «вільні», і вважають за краще «бути самими собою». Проте насправді це відмовка, продиктована егоїзмом і лінощами розуму. Нам потрібно стежити за нашими настроями і словами, що виникають від цих настроїв, загнуздати їх, як норовистого коня, якому весь час хочеться скакати не в той бік.
Апостол Павло постійно підкреслює, що потрібно говорити правду. У вірші 25 він наводить слова зі Старого Заповіту (Зах. 8:16), де говориться про те, що Бог має намір відновити Своїх людей і позбавити їх від нещасть. Бути правдивими один до одного – означає покласти початок цьому оновленню. Якщо ми належимо один одному в тому сенсі, про який написано в посланні, то брехати ближньому – означає обманювати себе, – це власна поразка.
Такими ж обережними слід бути і з гнівом. Тут Павло, знову цитуючи Старий Заповіт (Пс. 4:5), не каже, що зовсім не можна гніватися. Гнів – одна з природних людських емоцій, і прикидатися, що тобі вона не властива, – означає обманювати. Але він наполягає на тому, щоб гнів не вводив людину в гріх. Ви повинні навчитися приборкувати гнів, заспокоюватися до того, як ви ляжете спати. Інакше ви залишаєте двері вашої душі відкритими і запрошуєте увійти сатану. Усе, що супроводжує спалахи гніву – розмови на підвищених тонах, образливі слова, відчуття напруженості в приміщенні, – усього цього потрібно позбутися (в. 31). Чи не так, у цьому є сенс? Як краще жити – щоденно вивергаючи громи і блискавки чи обходячись без них? Тут важливо усвідомити свій недолік і зробити реальні кроки, щоб позбутися цього недоліку.
Далі Павло додає деякі коментарі в позитивнішому ракурсі. Ці коментарі здаються незначними, навіть необов’язковими, проте вони виявляють значущі речі. І річ не в тому, що красти недобре. Людям, які звикли до дрібних крадіжок, найкраще сказати самим собі, що вони зобов’язані допомагати тим, хто має потребу, і потрудитися, щоб отримати таку можливість (в. 28). І річ не лише в тому, що слід утримуватися від злих розмов. Мова дана нам для того, щоб своїми словами нести людям Божу благодать, і було б соромно не користуватися такою можливістю (в. 29).
Крім того, нам завжди потрібно пам’ятати, що ми відмічені печаткою Святого Духа Божого[1], і поводитися відповідно. Тут Павло використовує слово «печать», вірніше, відбиток від печатки, який ставлять зазвичай на документ або посилку, засвідчуючи їх достовірність або приналежність тій або іншій особі чи установі. Печать, тобто присутність Святого Духа в общині або в серці окремого християнина, означає, що ми належимо Богові і нам уготоване повне «спокутування», тобто звільнення, яке прийде того дня, коли Бог звільнить весь світ і дарує нам воскреслі тіла. Це основний стержень християнської надії, яка певним чином формує наше нинішнє життя.
Люди, поневолені гнівом і злістю, скільки завгодно можуть думати, що вони «вільні» «бути самими собою», проте насправді вони пов’язані. Якщо ж ми відмічені печаткою Духа Святого, що живе в нас, подумайте, як сильно ми Його засмучуємо, коли наша поведінка не відбиває життя і любові Господньої.
[1] «Печать дару Духа Святого», – вимовляє священик, звершуючи миропомазання над новохрещеним. – Прим. пер.