Християнська молитва є не лише людською діяльністю, це реальність містична, божественна: молитва самого Сина Божого, прищеплена в людське серце.
Незалежно від того, знаємо ми це чи ігноруємо, – ми присутні на молитві Христа. Підносити молитву – це зайняти наше місце в серці Христа, Який молиться (1. «Я молився за тебе»). – У години розпачу, малодушности або ж «запоморочення» у голові, коли джерела молитви пересихають, молитва, однак, завжди залишається можливою: та, в якій ми просимо Христа звернутись до Отця від нашого імени (2. Він заступається за нас невтомно). – Але Христос бажає ще чогось. Не вдовольняючись тим, щоб молитись за нас, Він хотів би поєднати нас зі Собою в любові, з тим, щоб ми жили Його життям і молилися Його молитвою (3. «Якби ти знав дар Бога!»). – Молитва полягає, отже, у тому, щоб цілком покластися на освячуючу енергію Христа, що перебуває в славі, – щоб все творіння стало єдиним тілом, що тремтить у своїй синівській молитві (4. «І Христос осяє тебе»). – У молитві кожного християнина, якою вбогою вона б не здавалася, Отець впізнає молитву Свого Сина улюбленого (5. Молюсь вже не я…). – Ця молитва Христа в нас є зерном, вкинутим у терня. Нам слід сприяти його проростанню, обрізаючи «вегетування» надмірних думок та бажань, які постійно загрожують придушити його (6. Зерно серед терня). – Так, повільно, і мірою того, як ми входимо в неї усім нашим розумом і серцем, молитва Христова інтенсифікується і охоплює всю нашу істоту (7. Молиться в мені Христос). – Підносити молитву полягає, отже, не стільки в тому, щоб «продукувати» молитву, скільки у внутрішньому поєднанні з досконалою, живою молитвою Христа (8. Його молитва – це моя молитва). – Вона є тут, тремтлива від синівської ніжности до свого Отця, до Якого звертається словами, неймовірно відважними: Авва, Отче улюблений! (9. Отче Улюблений!..). – Справою Святого Духа є ідентифікувати нас із Христом, щоб ми могли сказати у всій істині: Я живу, я молюсь, але це вже не я, це Христос живе і молиться в мені (10. Прийди!).