40. Молитись перед розп’яттям?

Заспокойтеся, пані, ваш лист мене анітрохи не обурив. Ви недарма запитуєте себе, чи доречно привчати ваших маленьких дітей молитися перед зображенням Христа на хресті, чи зображення Розп’ятого не вразить надто сильно їхню чутливість? Але ж ви маєте рацію, коли висловлюєте сумніви щодо мотивації, яка спонукає нині багатьох християн холодно ставитися до розп’яття, ігнорувати страсті Господа і віддавати перевагу Його воскресенню, – так наче воскресення не вимагає перед тим пройти через смерть! Які ж вони далекі від святого Павла, який звертався до коринтян такими словами: «Бо я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого» (1 Кор. 2:2).

Християнська свідомість зверталась до цього ж запитання, більш чи менш гостро, протягом усіх двадцяти століть нашої ери. Про це свідчить християнське мистецтво, зокрема історія зображень Христа розп’ятого: картини, скульптури, хресні дороги, розп’яття…

Представлення Христа на хресті протягом шести перших століть траплялось дуже рідко. Образ Доброго Пастиря був для тогочасних християн тим, чим для нас є образ Розп’ятого. Згодом розп’яття стало привілейованим мотивом християнської іконографії. І ось уже розп’яття поширюють. Знаходимо їх на різьбленні соборів, їх вводять у кожен дім, у громадські заклади: лікарні, школи, вони підносяться на перехрестях доріг. Проте їх виробництво часто є комерційною справою, і християнський люд відчуває себе перевантаженим цими розп’яттями, виконаними без мистецької якости і без душі. Що стосується зображень Розп’ятого справжніми митцями, сталося так, що й вони стали неоднозначними, часто в них відчувалося більше чуттєвого, аніж духовного – я маю на увазі деяких художників епохи Ренесансу.

Серед справді християнських митців існують з цього приводу різні концепції, що їх можна, для спрощення, розділити на дві групи: концепція «реалістична» і концепція «містична». Вони користувались неоднаковою прихильністю – залежно від часу і місця.

Реалістичне формулювання не стоїть першим у хронологічному ряду; його становлення відбувалося доволі довго. Його призначення – показати передусім фізичні і моральні страждання Христа. Митці зображають Його роздягнутим; Його тіло посічене, скатоване, часом викривлене болем аж до тієї міри, що являє вже тільки людську подобу, викликає безконечний жаль. На голові – терновий вінок, більш чи менш трагічний. Ці митці намагаються передусім схвилювати, пробудити співчуття, можливо, показати жах гріха; без сумніву, вони прагнуть заохотити християн поєднати свої страждання зі стражданнями Христа. Деякі з цих розп’ять здаються навіть позбавленими релігійного змісту: виникає відчуття, що радше споглядаєш на символ людського горя, ніж на знак спасення людей Сином Божим, що стався людиною.

Їхні автори розповідають правду людську й історичну. Насправді ж, ці «реалістичні» розп’яття містять у собі таку правду, де ігнорується принаймні основний аспект цієї правди. Вони представляють людину, яка страждає, а не Бога тріюмфуючого, муки тіла – а не перемогу любови. Якби Христос жертвував Свідкам Своїх страстей лише виставу людської муки, якби Він був лише бідним страдником, то хіба сотник, що стояв проти Нього, сказав би: «Чоловік Цей був справді Син Божий» (Мр. 15:39)?

Протилежна концепція виявляється в розп’яттях, що їх прийнято називати «містичними». Їхня візія є цілком иншою. Вона показує Христа одягнутим, часом навіть у довгій туніці, на голові – зазвичай терновий вінок, але видається, ніби це царська корона. Його очі – відкриті, виражають душевну силу і спокій. Його обличчя оточене німбом слави, часом – на ньому ніби відбивається безконечний жаль до людей. Його руки – у горизонтальному положенні, тіло – пряме. Митці бажають нагадати нам, що розп’ятий є передусім Богом, Богом живим, переможцем над стражданням і смертю і що Його жертва є добровільною.

Такі твори мають на меті не стільки розбурхати почуття, скільки сприяти зростанню нашої віри в божественність Христа, у Його перемогу, вони мають намір пробудити нашу надію – радше переконати нас, що страждання є лише переходом до воскресення, аніж викликати співчуття. Деякі з них є навіть дещо позбавленими людського виміру, але є ще инші, які випромінюють безмежну ніжність, лагідність, осяйний мир. Їхня безмежна заслуга полягає в тому, що вони не приховують основного, і дозволяють нам відчути божественну тайну.

Чи ці кілька зауваг з історії мистецтва дали вам першу відповідь на запитання, яке ви поставили?

Усунення розп’ять з наших церков, будинків є ознакою жахливого релігійного занепаду. Тож не позбавляйте своїх дітей можливости молитися перед розп’яттям: цією «наймудрішою серед книг», як казав св. Кюре з Арсу. Але не менш вірним є те, що вам слід вибирати серед розп’ять і зображень Христа на хресті найбільш відповідне. Відмовтеся від тих, які ризикують сильно вразити дитячу чутливість, викривити глибинну правду про жертву Ісуса Христа. Мало того, оскільки ваші діти часто бачитимуть «вульгарні» розп’яття або ж ті, де «реалізм» переважає над релігією, навчіть їх дивитися на них очима душі, очима віри, здатними поєднати потойбічну тайну з її недосконалим чи оманливим вираженням.

За цих умов розп’яття відкриє їм своє справжнє значення: воно не представлятиме більше апофеоз страждань, а знак найбільшої любови. Любови Отця, Який так возлюбив людей, що віддав їм Свого Сина. Любови Сина до Свого Отця, любови Спасителя до людей, Своїх братів: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).

А також апофеозу радости, – так, найчудовішої радости, бо ж Христос сказав, що «блаженніше давати, ніж брати!» (Дії 20:35).

Попередній запис

39. Наймудріша серед книг

Наступний запис

«Живе Христос у мені»