Насправді ж християни не мають місії, а є нею.
Християни покликані жити Воплоченням, тобто жити у фізичному тілі й моральному тілі спільноти присутністю Бога. Вони є місією в ім’я Христа, тож той, хто їх приймає, приймає самого Бога: «Поправді, поправді кажу вам: Хто приймає Мого посланця, той приймає Мене; хто ж приймає Мене, той приймає Того, Хто послав Мене!» (Ів. 13:16-20).
*
Якось св. Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простий, добрий чоловік, і св. Франциск дуже любив його.
Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням: «Брате Джінепро, ходи зі мною, будемо проповідувати». – «Отче мій, – відповідав брат, – ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?»
Однак св. Франциск настояв на своєму, і брат Джінепро кінець кінцем погодився. Ходили вони по цілому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися дітям, передусім найбіднішим. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималий глек, наповнений водою.
І коли вже кілька разів перейшли ціле місто, св. Франциск мовив: «Брате Джінепро, час повертатися до обителі». – «А як же проповідь?» – «Ми вже виголосили її… Так, виголосили, – з усмішкою відповів святий».
*
Найкраща проповідь завжди складається з плоти й крови. Ісус порівнює християн з сіллю: «Ви – сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мт. 5:13). А св. Павло порівнює їх з запахом: «Будьте добрими пахощами Христа».
Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіщати про це всім присутнім. Запах свідчитиме сам про себе.
*
Симон, що віддавна був залежний від алкоголю і перебував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, які працювали в притулку. Невдовзі Симон зробився такий послужливий і добрий, що його не впізнавали ні мешканці, ні працівники притулку.
Удень і вночі він невтомно віддавався праці. Жодна робота не могла його принизити. Коли треба було прибрати в кімнаті алкоголіка, якому стало погано, прочистити труби в кухонній раковині чи в туалеті, Симон робив це без жодного слова, ба, навіть з усміхом. До того ж, часом складалося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимсь прислужитися. На нього також могли повністю покластися, коли виникала потреба нагодувати або вкласти в ліжка тих, які не могли дати собі з цим раду самі.
Якось увечері капелан притулку проповідував у залі серед людей, які там згромадилися. Він навчав, що треба молитися до Бога, аби змінюватися і ставати кращими. Несподівано один хлопчина пробрався наперед, аж до самого вівтаря, упав на коліна і став вигукувати: «О Боже, зроби так, аби я став таким, як Симон! Зроби, щоб я став таким, як Симон!»
Капелан, схилившись над ним, мовив: «Хлопче, було би ліпше, якби ти молився: “Боже, зроби, щоб я став подібним до Ісуса!”»
Хлопчина глянув на капелана і спитав: «Чому? Хіба Ісус не такий, як Симон?»
*
Коли хтось запитує: «Яким є християнин?» – єдина прийнятна відповідь – «Поглянь на мене!». Словами можна й одурити. А зробити це очима не можливо, тож заповіддю послідовників Христа є «Не давати неправдиве свідчення». Християнська віра прагне набути видимої форми, щоб її змогли побачити. Гаслом християнина є богоявлення. Християнин покликаний «об’явити» красу Божого лику і мудрість про останню долю людства.
*
Один маленький щиглик мав прострелене крило. Деякий час він перебивався тим, що порпався в землі та знаходив там їжу. Проте настала люта зима.
Якось морозного ранку, вишукуючи в землі щось їстівне, щиглик побачив на полі опудало. Це був доволі вишуканий пан, який у цілій околиці славився своєю великою любов’ю до сорок, ворон та інших птахів.
Його солом’яне тіло було вбране в старий парадний костюм, великий оранжевий гарбуз був за голову, кукурудзяні зерна – за зуби, ніс був морквяний, а очі – горіхові.
«Що з тобою, щиглику?» – як завжди, люб’язно запитало опудало.
«Нічого доброго, – зітхнув щиглик. – Я страшенно мерзну і не маю де сховатися, а про харч уже й не кажу. Весни, певно, мені не дочекатися».
«Не журися. Заховайся під мій піджак. Там суха і тепла солома».
Так завдяки солом’яному серцю опудала щиглик знову мав дім. Залишилася проблема з кормом. Щигликові все важче було знаходити якесь насіння чи ягоди. Одного дня, коли все було покрите білою фатою інею, а морозне повітря аж тремтіло, опудало обізвалося до щиглика ніжним голосом: «Щиглику, подзьобав би ти мої зуби, – це пресмачні кукурудзяні зерна». – «Але ж тоді ти станеш щербатим». – «Пусте, принаймні всі будуть думати, що я дуже мудрий».
Так опудало залишилося без зубів. Утім воно було дуже щасливе, що зберегло життя свого маленького приятеля. Опудало усміхалося йому своїми горіховими очима.
За кілька днів прийшла черга морквяного носа.
«З’їж його. Ти навіть не уявляєш, скільки в моркві вітамінів», – промовило до щиглика опудало.
А ще трохи згодом така ж доля спіткала і горіхові очі.
«Не переживай за мене, мій щиглику, твої розповіді замінять мені очі», – сказало воно.
Урешті-решт опудало віддало щигликові свою гарбузову голову.
Коли настала весна, з опудала вже нічого не залишилося, але щиглик був живий, і в нього було достатньо сили, щоб злетіти в небесну блакить.
«Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє» (Мт. 26:26).
Щоб щось з’їсти, потрібно це розламати.
Тому і прийшов Христос.
А християни не більші за свого Вчителя.