«Повім я до Бога: Ти Скеле моя, чому Ти про мене забув? Чого я блукаю сумний через утиск ворожий? Ніби кості ламають мені, коли вороги мої лають мене, коли кажуть мені цілий день: Де твій Бог?» Пс. 42:10,11
Є одна річ, яка завжди ставить людину на коліна: біль.
Під час відвідин однієї дитячої лікарні Мати Тереза сказала одній хворій дівчинці, що будь-який біль є поцілунком Ісуса. Дівчинка попросила її схилитися до її уст, після чого тихенько прошепотіла їй на вухо: «Будь ласка, ти можеш сказати Ісусові, щоб Він посилав мені поменше поцілунків?».
*
Не існує простих пояснень чи переконливих теорій. Біль грубо ставить людину перед обличчям великих «чому». Філософ Епікур за чотири століття до Христа казав: «Якщо існує біль – у чому ніхто не сумнівається, – то Бог не може існувати. Бог допускає страждання в світі; якщо Він це робить через те, що не може чинити інакше, то він не всемогутній; якщо Він може вчинити інакше, але не хоче робити цього, то Він не є добрий; у будь-якому випадку, він не може бути Богом. Єдине виправдання, яке в Нього може бути, це те, що Він не існує».
Поповнюючи ряди тих, хто протягом двох тисячоліть обіграв цей мотив, актор Ніно Манфреді казав: «Я народився в католицькій родині, але я – невіруючий. Протягом багатьох років я роздумував про існування Бога, і зараз нарешті я досягнув спокою. Я завжди дотримувався заповідей, не крав, не завдавав кривди ближньому, а якщо одного дня зустріну Бога, то знаю, що запитаю в Нього: де Ти був, коли шість мільйонів євреїв гинули в печах Аушвіца? У відпустці? У Тебе є телевізор, Ти читаєш газети? Чи Ти дивишся лише новини спорту? І хто має йти в пекло: я чи Ти?».
*
У телерепортажі про жахливе цунамі 2004 року телеглядачі цілого світу побачили індіянця, якого звали Джирампі. Це була бідна людина, яка кричала від болю, обіймаючи мертві тіла сімдесятирічної матері та двадцятирічної доньки. Один журналіст, який перебував там, навів його слова: «Моя дочка була такою гарною! Господи, чому Ти так учинив з нами? Чому?».
Якщо чесно, то цей крик і це звинувачення лунають відтоді, відколи з’явилися люди.
Є темна сторона життя, тож усередині нас вирує питання Йова: чому?
Ми збираємо колекцію ран (яку називаємо досвідом): рана безплідности («Я ні на що не здатен»), рана образи («Якби ж тоді… та особа…»), рана нерозуміння («Мої страждання унікальні. Їх ніхто не розуміє та й нікого вони не цікавлять»), рана самотности (слова однієї дівчини: «Якщо до Різдва ніхто не запропонує мені зустрічатися, я просто зникну»), рана відсутности любови, рана фізичного болю, рана старіння…
*
На нічному столику старенької жінки, яка доживала вік у будинку для перестарілих, наступного дня після її смерти знайшли лист, адресований молодій доглядальниці.
«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене покидаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим?
Зазвичай ти бачиш стару нестерпну жінку, несповна розуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.
Ось що ти бачиш!
Проте розкрий очі ширше. То не я!
Я розповім тобі, хто я є насправді.
Я – наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.
Я – мрійлива дівчина шістнадцяти літ, яка мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.
Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радости, тільки-но згадаю той день.
Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна.
Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.
Минуло мені сорок, і син невдовзі покинув мене. Та чоловік завжди був поруч.
Виповнилося мені п’ятдесят, навколо мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чоловік не могли натішитись онуками.
Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання своїх дітей.
З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я цілком стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лише камінь.
Однак у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.
Повертаюся думкою в минуле, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: “Ніщо у світі не може тривати вічно”.
Проте ти, хто піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на нестерпну стареньку… Добре поглянь, аби мене зауважити».
*
Та найгіршою з усіх є зовсім інша рана. Вона не має конкретного імени, але вона, неначе жорно, яке розчавлює людину, відкриваючи всі інші болісні рани. Це – безумовна капітуляція перед обличчям життя, втрата віри в свої можливості і внутрішні сили. Білий прапор, який засвідчує, що життя сприймають, як непомірний тягар.
Прагнення більше не існувати є матір’ю всіх страждань, змушуючи відчути жахливе почуття внутрішньої пустоти, яке намагається вважати життя абсурдним і думати, що все те, що ми робимо для себе чи для інших, позбавлене будь-якого сенсу.
*
Якось диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушання людей.
Упродовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, влаштовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних диявольських винаходів. Було організовано виставку, що стосувалася всіх категорій гріхів, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювати гординю, скупість, непоміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.
Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео тощо. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спеціяльною знижкою було добре видно, як на будь-яких важливих торгах.
У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається».
Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитну картку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальшивою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що цей ключ надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібний, бо за його допомогою міг зайти в кожну людську душу: світську, священичу, чернечу, а також у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святости, віку, цей чарівний ключ завжди діє.
Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт диявол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказавши тихо: «Цей ключ – розчарування!».