Чи ми розуміємо втілення Бога в Ісусі Христі не тільки як факт віри, а як запит до нашого життя, що воно означає для нашого щоденного життя в ставленні до самих себе та світу? Що означає жити “втілено”?
Для мене це означає, що я серйозно сприймаю світ, своє власне тіло та люблю його. Це не завжди просто. Бувають такі хвилини в житті, коли тіло стає для мене тягарем. Коли я хворий, коли моє тіло “страйкує” і заважає мені сповнити задумане, то я волів би радше відмовитися від нього. Та саме тоді слід поводитися з ним люб’язно, вважати його місцем, в якому я живу для Бога. Це є для мене важливим вислідом віри у втілення Бога.
Інколи я думаю, що перебуваю в цілковитій гармонії з моїм тілом. Проте несподівано якась недуга заявляє, що це не так. Тоді мій образ про себе самого зазнає змін. Відтак сходження Бога в тіло людини означає для мене те, що я сам сходжу в своє тіло. Я реалізую “et incamatus est”: я дозволяю моєму духові сходити в моє тіло і жити там. Бо там, у тілі, мій дух зустрічається з Духом Божим. Не витаючи у високості мого духа, а в Його втіленні я наближаюся до Бога.
Для мене це таїнство прекрасно відображене в “Мессі” (до-мажор) Вольфганга Амадея Моцарта. Протягом восьми хвилин сопрано оспівує “et incarnatus est”. На мою думку, це вершина церковної музики Моцарта, де він відтворює таїнство втілення.
Спершу це різдвяні звуки. Флейта, гобой і фагот награють “ясельну музику”. Сопрано співає фа-мажор тоном споглядальної радості та інтимної вдячності в любові (так само співає Сюзанна у “Весіллі Фігаро” свою любовну арію у фа-мажор). “Реальність Неба, яке зійшло на землю” пояснює аналогію обох арій. Сопрано оспівує втілення Бога лірично. В Ісусі Христі Любов Божа стає доступною для усіх нас.
Згодом сопрано підноситься до колоратури, коли виспівує “factus”. У цьому “factus” зустрічаються небо і земля. Оспівується таїнство втілення, в якому Бог і людина взаємно дотикаються і, здається, майже зливаються. Відтак Бога і людину відділяє провалля. І ми відчуваємо, як Моцарт у своїй музиці постійно долає це провалля. Бог сам подолав це провалля, ставши Людиною.
Спів “incarnatus est” є для мене високим богослов’ям, богослов’ям не слів, а звуків, які дозволяють звучати Невимовному. У кінці сопрано переривається при найвищому звуці “factus” – і стає відчутним провалля. Моцарт своєю музикою запевняє нас, що це провалля долається. Коли згодом сопрано знову зазвучить, то вже в різдвяній мелодії, у ніжній пастушій музиці, яка відповідно виражає таїну Різдва, починаючи від А. Кореллі і Ф. Манфредіні, італійських композиторів епохи бароко.
Коли я слухаю медитацію Моцарта над втіленням Бога, то відчуваю, що Бог, Який став тілом в Ісусі Христі, згладжує в мені провалля моєї душі. Я можу прийняти себе у своїй розірваності та бездонності, тому що Дух Божий сходить і в моє тіло, щоб усе крихке та невиразне, все темне й пригнічене обійняти Своєю Божественною любов’ю.
Втілення Бога в Ісусі Христі означає для мене також і те, що я повинен належно ставитися до тіла брата і сестри. У ньому я теж зустрічаю Бога. У ньому відкривається мені також таїнство життя. Я не можу йти своїм духовним шляхом, оминаючи іншу людину. Це наводить нам наочно сам Ісус у Своєму слові про суд у Євангелії від Матвія. З нашої поведінки до хворого, полоненого, обдертого брата чи голодуючої і спраглої сестри видно, чи ми правдиво віримо в Христа. Усе, що ми робимо потребуючій людині поруч себе, це ми робимо Христові (пор. Мт. 25).
Усе, чого я торкаюся в цьому світі, пронизане Богом. Тому я скрізь знаходжу Його. Дорога до Бога пролягає через світ. Проте це твердження визнання світу не означає, що потрібно бути залежним від світу. Радше все у світі вказує на Бога.
Належно сприймати втілення Бога означає для мене: посеред світу зустрічати Христа, у кожному братові та сестрі бачити Христа і поважати їх в їхній царській гідності. Адже в кожному людському обличчі сяє мені Христос.