Коли ми розглядаємо етичні обрії християнства, мусимо стерегтися відчуття зверхності супроти інших, – в інших бо релігіях також практикується справжня людяність. І ми, християни, часто самі відстаємо на багато миль від вимог Ісуса. Ми не робимо того, що проповідував Ісус у Нагірній проповіді. Та попри те маємо право з почуттям глибокої вдячності визнавати в діалозі з представниками інших релігій той факт, що Ісус є проповідником нової етики.
Ганс Кюнґ уже багато років займається своїм проектом “Світовий етос”. Він вважає, що саме релігії зроблять важливий вклад до цього проекту (пор. Kung, Weltethos), бо вони показують, що йдеться тут не тільки про гуманні погляди. Релігії вказують нам радше основу, опираючись на яку, ми повинні поводитися по-людськи і любити ближнього, а не поборювати його.
Замість вивищуватися над іншими, ми, християни, повинні разом з представниками інших релігій розробляти спосіб мислення, якого потребує сьогодні людство в епоху глобалізації, щоб зуміти тривало жити в мирі та справедливості, зберігаючи сотворений світ.
З одного боку, Новозавітні писання ставили християнську етику вище від етики тогочасного світу. Друге послання Петра вказує як характерне для християн те, що вони вирвані з тенет пагубної пристрасті, яка панує у світі, і мають участь у Божественній природі (пор. 2Пет. 1:4). Також і в Посланні до Тита святий Павло називає людей до того, як вони пізнали Христа, “рабами усілякого роду похотей та пристрастей”, що відчували взаємне презирство між собою та ненавиділи один одного. “А коли з’явилась благодать та людинолюбство Спасителя, нашого Бога, Він нас спас” (Тит 3:4,5).
З іншого боку? Автори Нового Заповіту інтегрують у свої писання філософську етику, яку вони запізнали найперше у філософії стоїків. Павло у своїм каталозі чеснот переймає цінності та чесноти від стоїцизму. Християни, отже, не є цілком інші від людей свого оточення. Вони радше тим характеризуються, що зразково живуть чеснотами, які проповідують мудреці їхнього оточення. Тож Павло закликає филип’ян: “Що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це!” (Фил. 4:8). Як християни вони повинні показати своєму оточенню, що втілюють ідеальний образ людини, який розвинула грецька філософія, і таким чином є ідеальними людьми.
* *
Ісус по-новому поєднав любов до Бога і любов до ближнього. Любов до ближнього завжди містить і політичні компоненти. Це не лише турбота про страждаючих у біді та горі. Любов також змагається за справедливість у суспільстві, хоча ми знаємо, що ніколи не доб’ємося повної справедливості на землі.
Святі Церкви виводили зверхність християнства супроти етики інших культур та релігій передовсім від заповіді любові до ворогів. Проте в інших релігіях також існує заповідь любові до ворогів. І вже за часів Ісуса грецька філософія, наприклад, стоїцизм проповідував любов до всіх людей, тому що всі мають участь у Божественному походженні.
Проте Ісус не просто прийняв грецький ідеал універсальної любові до людей. Він свідомо говорить про ворогів. Його заповідь любові до ворогів є результатом Його Божого образу: Бог бо велить світити Своєму сонцю над добрими та над злими. І Божа любов до всіх людей ясніє в Ісусовому посланні про прихід Царства Божого.
Ісус не тільки наполегливо закликав любити ворогів. Він жив цією любов’ю аж до Своєї смерті на хресті. Ісус не був учителем, який лише проповідував нове вчення. Він цілим Своїм життям обстоював його. Він засвідчив це Своїм життям.
Любов до ворогів, безперечно, виділяє християн. Але ми не можемо сказати, що єдино християни зреалізували її. Однак маємо право бути вдячними багатьом взірцевим християнам, які практикували любов до ворогів і досить часто поплатилися навіть своїм життям за це. Через них в історії завжди яскравим сяйвом спалахував Дух Ісуса Христа.