Яким чином історичний вчинок здатний нас відкупити? Невже це тільки приклад Ісуса звільняє нас від власної пристрасті нашого “я”? Ми постійно пригадуємо собі цю беззастережну любов Ісуса. І пригадуючи її, почуваємося безмежно любленими, без будь-якої причини. Спогад пов’язує нас з Відкупленням через Ісуса Христа, задіюючи його в наших серцях.
Це пригадування розкриває нам істину: нас беззастережно любить Господь. Ми настільки важливі для Бога, що Він послав Свого Єдинородного Сина, Який виявив нам Свою Божественну любов і проніс її до кінця, навіть тоді, коли люди своєю жорстокістю намагалися відвернути Його від Божого задуму. Для багатьох християн знання того, що вони не мусять сплачувати своєї провини, стає звільненням. Бог відпустив мені мою провину. Смерть Ісуса свідчить: якщо Ісус прощає навіть убивцеві на хресті, то не може бути такої провини в мені, яку Він не простив би. Так хрест звільняє нас від усіх докорів сумління, самозвинувачень та самозакидів. Цей аспект Відкуплення дуже важливий.
Але поширення дії історичного вчинку відбувається тільки завдяки пригадуванню про нього. Те, що колись відбулося, знайшло в нашому світі такий відгомін, спричинило таку дію та значення, що цього неможливо усунути. Альберт Ейнштейн переконаний у тому, що “думку, яку колись висловили, не відмінити”. Так само й життя Ісуса неможливо відмінити, заперечити.
Через Христову любов, яка звершується на хресті, увійшло щось таке в цей світ, що назавжди змінило його. Ми могли б вималювати собі картину, яким виглядав би цей світ, коли б Ісус не жив у ньому й не помер би за нас. Звісно, багато чого виглядало б набагато темніше. Завдяки історичному життю Ісуса, Його смерті та Воскресінню історія перемінилася. Вона набрала іншого оберту. Традиція спробувала пояснити це поняттям “заступництва”. Ісус, заступаючись за нас, взяв на Себе нашу провину та проніс її в стражданнях. Завдяки цьому навіть у найчорніших куточках світу зійшло світло, яке назавжди освітило його. Там, де людина живе по-Божому, світ перемінюється. Так життям та смертю Ісуса цей світ перемінився або – висловлюючись по-богословськи – став відкупленим. Відчуття, з яким Ісус помер на хресті, не піддавшись гіркоті, проникло в свідомість людей. На нашому мисленні відобразилась смерть Ісуса на хресті. Він більше не дозволяє стерти Свого лику з наших сердець. Любов Ісуса, яка перемагає смерть, стає фактом, повз який жодна людина не може пройти мимо, навіть коли вона відкидає та недобачає цього. У будь-якому разі вона торкається її несвідомо.
Виступаючи якось з лекцією про провину та прощення, я відчув у кінцевій дискусії, як тема провини глибоко зворушує багатьох людей. Матері почуваються винними, коли несправедливо поводяться зі своїми дітьми. Батьки прив’язані до власних дітей через почуття провини: вони звинувачують дітей у тому, що їхні власні справи кепські. Багато хто не може звільнитися від надмірного тяжіння провини на їхньому сумлінні. Ще хтось розшматовує себе на куски, якщо не доріс до рівня власних сподівань: він нездатен пробачити собі, що скомпрометував себе в очах інших, виявив слабкість, не опанував себе.
Почуття провини не завжди пов’язане з конкретною виною. Але це реальність, якій ми мусимо дивитися у вічі. Дехто поводиться зі своїми почуттями провини так: або звинувачує себе, роздираючи себе на шматки, або ж вибачає собі. Проте й тоді не знаходить спокою, а змушений весь час шукати нових причин для власного виправдання, що все зробив правильно.
Для мене звільнення настає тоді, коли я перестаю постійно кружляти навколо своєї провини. Я визнаю власну провину і занурюю її в любов Божу. Притім важливим для мене є звернення погляду на хрест. Хрест сповіщає мені: “Немає непрощеної провини. Любов Божа, яка понесла гріхи, яка заясніла в смерті Ісуса, – сильніша за мої почуття провини”. Я вже не звинувачую себе чи, навпаки, я вибачаю собі. Я дивлюся на хрест Ісуса і знаю: Він любить мене, хоча я і не вартий любові. Я не мушу сплачувати своєї провини. Її прощено мені. Я маю право бути перед Богом таким, яким я є, з усіма моїми прогрішеннями, моєю замкнутістю, боягузтвом і лицемірністю. Я занурююся в любов Ісуса на хресті, яка прощає, і почуваюся очищеним. Незважаючи на провину, я перебуваю в гармонії зі собою, тому що любов Божа, яку я пізнаю в погляді Ісуса на хресті, більша за мою провину.
* *
Багатьом людям докучає та завдає мук далеко не провина. – Вони почувають себе внутрішньо розділеними всередині або ж неспроможні вирватися з полону власних уявлень. Стверджувати те, що Ісус звільнив би і їх від тягару їхніх життєвих обставин, було б надто просто. Це не допомогло б їм.
Допомога для цих людей – одна: сісти біля хреста з усіма своїми клопотами та, розважаючи, заглибитися в таїнство хреста. Можливо, тоді їм відкриється істина, що Ісус на хресті розірвав пута нашої людської екзистенції. Там, де смерть схоплює нас у лещата, їй настає кінець. Коли я так розважаю, мої власні клопоти вже не панують наді мною. Розважання над хрестом не стане терапією, коли я справді чимось заклопотаний. Але мої звиклі надокучливі помисли потьмяніють.
Один різновид полону відомий нам усім – це ув’язнення у власному его. Ми прагнемо довіритися життю, покладатися на людей і любити їх, бо відчуваємо, що тільки життя в любові правдиво є гідним життям. Але водночас ми відчуваємо: у всьому, що чинимо, ми завжди кружляємо навколо самих себе: думаємо про добру славу в людей, бажаємо, щоб нам добре велося. Навіть коли хочемо бути самовідданими, жертвенними, наші прагнення перекреслює наше его. Ми страждаємо від того, що це его постійно заявляє про себе та спотворює нашу жертвенність і любов.
Споглядаючи на хрест, ми можемо звільнитися від внутрішнього полону власного его. Там ми бачимо, як Ісус позбувається усього: самого Себе, Свого успіху, авторитету, сили, краси, цілковито віддаючись у милосердні обійми Божі. Його противники глумляться над Ним на хресті. Він відкидає усілякі спроби самовиправдання і звертається лише до Отця: “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!” (Лк. 23:46).
Розважання над хрестом скидає пута мого власного его. Я відчуваю внутрішню свободу, щоб віддатися Богові та жертвуватися за людей. У Євангелії від Івана Ісус Своє звільнення в смерті трактує як закон життя і для нас, християн: “Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе” (Ів. 12:24). Наше життя не принесе плоду, коли ми не навчимося від Ісуса на хресті звільнятися від самих себе, полишити нашу стару людину, дати померти нашому его. Без смерті власного “я” немає воскресіння для нової родючості.
Притім смерть нашого “я” не означає погашення нашого власного его. Його потрібно лише позбавити влади. Тоді Божественне життя зможе влитися в нас і принести щедрий плід.