День для сестер був насправді довгий! Прокидались щобудня о 4:40, а щонеділі – о 4:15. Одягнувшись, сходили вниз та мились водою, яку черпали бляшанками від сухого молока із збірника води на подвір’ї! Зуби чистили не зубною пастою, а попелом із кухонної печі! Обличчя мили милом, а кожний шматок мила різали на стільки кусників, щоб дісталось кожній сестрі. Тим самим кусником доводилось прати й одяг.
Відтак – ранішні молитви, розважання, Свята Літургія. Перед сніданком кожна сестра мусила випити склянку води – тоді не було чаю. Холодним порошковим молоком запивали п’ять чапаті – індійський хліб, схожий на млинець, який готують із просіяного борошна, – потім пів години розважання та наука Матері Терези, після чого йшли до міста допомогти бідним та знедоленим.
У шостій годині – повернення до монастиря: молитви, вечеря – рис, сочевиця й ярина. Після вечері – час на ремонтування одягу «желеткою», голкою та ниткою для штопання, що тримали в бляшаній скринці від сигарет. Наприкінці дня перед вечірніми молитвами час на дозвілля, під час якого могли обмінятись досвідом праці за день.
Що найбільше спричиняло душевний біль сестрам – їхні батьки не підтримували з ними зв’язку, бо вони наважились вступити до згромадження Матері Терези. Скільки разів доводилось сестрам гірко плакати, коли на вулиці батьки їх оминали! Скільки разів вони, сестри-сердеги, в їхніх білих сарі з блакитною облямівкою, ведучи хворих до лазарету, хотіли привітатись зі своїми батьками, поговорити з ними, а ті відвертались від них і переходили на другий бік вулиці, щоб не зустрітися зі своїми дітьми. Не одні батьки дорікали дітям, що вони, приєднавшись до Матері Терези, знеславили свій рід!
Одна сестра отримала від свого батька такого листа: «Мій син, а твій брат, помер! А ти ходиш із Матір’ю Терезою по бідняцьких кварталах! Ганьба!». Сестра, прочитавши листа, відписала батькам: «Мій брат, тату, помер, і я, на Вашу думку, тому що приєдналася до Матері Терези, також померла для Вас! Яка несправедливість!».
Неділями, коли постулянтки та новички йшли до міста, щоб зібрати дітвору на катехизацію, вони були змушені переходити залізничні рейси, перескакувати рови, брести по коліна в брудній воді. Інколи після мусонних дощів, вони були змушені брести у воді по самі підпахи, такими залитими були вулиці в бідняцьких кварталах.
Хто не закінчив середньої освіти й хотів вступати до згромадження, Мати Тереза скеровувала їх до школи Сестер Лорето, щоб закінчити навчання. Всі в спільноті обов’язково мусили спілкуватись англійською. Мати Тереза розуміла, що у своїй праці з найбіднішими з бідних та хворими їй потрібні сестри з медичною освітою, тому здібніших кандидаток вона скеровувала на медичні студії, що суперечило загальноприйнятому поняттю населення Бенгалії – жінки не могли, навіть і на студіях, перебувати близько до чоловіків! Таку практику тоді вважали «табу» – категорично забороняли, – а Мати Тереза, посилаючи своїх сестер до медичного інституту, порушувала його!
Одного разу в куточку монастирського подвір’я вона помітила одну із сестер, яка навчалась у медичному інституті, вона тихенько плакала.
– Що з тобою, сестро! – запитала вона її.
– Всі з нас сміються, Мати! – Стільки упокорень від усіх! Глумляться з нас, що не маємо «гідних» зшитків, бо записуємо все на бляшанкових обгортках від порошкового молока чи плиток шоколаду!
– Вони так роблять, бо заздрять вам! – намагалася потішити її Мати Тереза. – Заздрять, бо ви – одні з найкращих студентів в інституті! Ти не переживай, сестро, і продовжуй вчитися як досі, бо колись, невдовзі, почнеш лікувати, а часами, може, навіть рятувати тих, хто вже на порозі смерти!
Коли одна з сестер отримала золоту медаль за найкращі бали на екзаменах, Мати Тереза веліла їй віддати медаль тому, хто за результатами здобув друге місце.
Вона навчала сестер не погоджуватися на жодні компроміси, коли йшлося про добро душі чи про допомогу хворим та бідним.
Мати Тереза сама допізна працювала, сестри вже давно полягали спати, і відкриваючи скриньку з грішми, вкотре важко зітхала: «Ой, Боже! Грошей немає! Потрібно знову гаряче молитись до Тебе!». І Бог вислуховував її молитви. Одного разу, коли на полицях монастирської кухні не було ніяких харчів, у двері хтось постукав. Коли Мати Тереза відчинила, побачила жінку з кількома мішечками рису в руках.
– Мати Терезо! – промовила жінка. – З якоїсь незрозумілої для мене причини я відчула, що мушу віддати вам ті мішечки рису. Беріть! – І подала Матері Терезі стільки рису, скільки було потрібно, щоб нагодувати всю спільноту.
Одного разу сестри виготовляли новий матрац для майбутньої кандидатки, і от зненацька забракло бавовни.
– Беріть мою подушку і вже якось виготовіть матрац, – простягла Мати Тереза свою подушку.
– Та ні, Мати Терезо! – протестували сестри. – Ви потребуєте належно виспатись, бо маєте багато роботи. Занедужаєте!
За той час, поки сестри з’ясовували, взяти подушку Матері Терези, чи ні, у двері постукав один англієць із матрацом під пахвою.
– Дорогі сестри! – привітався він. – Завтра відбуваю до Англії, і подумав собі, що вам знадобиться матрац! Ось! – подав він Матері Терезі матрац і пішов.
Іншим разом отцю Жулієнові потрібні були гроші, щоб заплатити за друк буклетів про святого Йосипа: він звернувся до Матері Терези по допомогу.
– Зачекайте, – сказала йому Мати Тереза. – Піду пошукаю, чи маю якісь грошики. – У хаті вона знайшла лише дві рупії!
– Що робитимемо? – бідкався отець Жулієн.
– Не переживайте! – підбадьорила його Мати Тереза. – Якось буде!
Отець вже на порозі монастиря згадав, що мав передати листа Матері Терезі, що і зробив. Мати Тереза, відкривши листа, охнула з радості та подиву:
– Та тут хтось передав мені 100 рупій! Ось яку довіру до Бога вона намагалася прищеплювати в душах молодих сестер та тих, хто хотів їй допомогти в праці з найбіднішими з бідних.
* *
Одна з перших сестер 1956 року написала про своє перше Різдво як членкиня Місіонерок Божественної Любови, щоб показати як Мати Тереза ніжно ставилась до своїх сестер.
«Їдальня була оздоблена повітряними кульками, а на місці кожної сестри лежала біла паперова торбинка, на якій було написано «Веселих свят, сестро… від Матері».
Мати Тереза всю ніч не спала, виготовляючи ті торбинки, в яких була наша пошта і маленький подарунок. Всі отримали однакову річ, окрім олівців. Я отримала шматок мила, прищепку, червоно-синій олівець, ідентифікаційну картку із причіпленим до неї медальйоном святого Христофора, листівку з хорошими словами, цукерки та повітряну кульку. Ми всі дуже тішилися подарунками, тим паче, що ми нічого більше не бажали мати. Для мене шмат мила справді був манною з неба!