Одна проповідь Генрі Друммонда завершувалася так:
«Матвій подає нам класичний опис Страшного суду: у цю мить головним питанням для кожної людини буде питання не “Як я жив?”, а “Як я любив?”.
Остаточним аргументом кожної умови спасіння буде любов. Вона не дивитиметься на те, що ми зробили, у що вірили чи що заробили. Нас не питатимуть про це. Нас просто запитають, як саме ми любили ближнього.
Не згадають навіть про наші гріхи. Нас судитимуть за те добро, яке ми не зробили. Там будуть ті, кого ми зустріли і кому допомогли. А також ті, кого ми відштовхнули. Не буде жодної потреби кликати інших свідків, бо наше життя саме подбає про те, щоб показати всім те, що ми зробили.
Окрім відсутности любови, на нас не чекатиме жодних інших звинувачень.
Не обманюйте себе. Слова, які ви почуєте того дня, не лунатимуть з Церков, від богословів чи святих. Їх скажуть голодні та бідні. Це не будуть слова доктрин, адже їх казатимуть нагі та знедолені.
Це не будуть слова зі Святого Письма чи молитовників. Вони лунатимуть з тих склянок води, які ми запропонували або ж не дали спраглим».
Жодних сумнівів. Любов до Бога і ближнього – це одне й те ж саме!
І Христос каже: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили». Ми можемо цілувати чи обіймати Бога, можемо ображати, зрадити і навіть убити Його. Щодня.
*
Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлась одна жінка. І зразу ж опинилася в довгій та впорядкованій процесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судді. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом.
Чула, як Бог мовив до когось: «Ти, який урятував Мене, коли трапився нещасний випадок на дорозі, завізши Мене до лікарні, – вступи до Мого Раю».
Згодом повів комусь іншому: «Ти, хто без жодного зиску позичив гроші вдові, – вступи, щоб отримати вічну нагороду».
Іще: «Ти, який безплатно виконував дуже складні хірургічні операції, допомагаючи Мені дарувати надію багатьом людям, – увійди в Царство моє».
І так далі.
Скромна жінка не на жарт перелякалася, бо, як не силкувалася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жодного яскравого вчинку у своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися в спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов.
Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім ликом. І вмить її опромінила Божа усмішка. «Ти, яка завше прасувала всі Мої сорочки…», – увійди в Мою Радість.
Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити, наскільки надзвичайними є звичайні речі.
Цим християни зобов’язані світу: розбудова спільноти людей, яка об’являє Бога так, що кожен, хто це побачить, інстинктивно вигукне: «Так от яким є Бог!».
Саме тому гаслом християн є єдність.
Це не чарівне слово. Це – обов’язок щодо цілого людства. Проповідь складається не з абстрактних і загальних слів, а з того, якою є спільнота.
Головні елементи
Ми створені для того, щоб жити разом, але життя в спільноті завжди таке складне. Навіть Ісусові не було легко з апостолами.
Євангеліє містить багато родинних сцен, які показують, наскільки ми схильні до однакових реакцій. Щойно Ісус обернеться, учні починають сваритися, щоб вирішити, хто з них більш гідний, кращий чи більш вправний.
А мами, як завжди, втручаються з проханнями чи рекомендаціями: пані Заведеєва однозначно просить для своїх синів перші місця (див. Мт. 20:20). Легко уявити собі вираз облич Петра, Матвія і всіх решту в цей момент: вони неприємно здивовані та починають злитися.
Євангеліє таке людяне. Ісус знає, що суперництво пустило дуже глибоке коріння в серцях людей. Ми так прагнемо, щоб нас любили, або щоб нами принаймні захоплювалися.
Теоретично, християни – це люди, які вміють любити досконало. Принаймні пробують. Ап. Павло, який з історичної точки зору є найбільшим експертом у питанні спільноти, у Посланні до ефесян стверджує, що для справжньої єдности потрібно чотири речі, першою з яких є покора. Йдеться про мужність, з якою дивляться в обличчя правди про себе. Це береже нас від перекладання на інших своїх помилок. Справжня покора є протилежністю нестерпности, агресивности, строгости, упереджености та зневіри.
*
Давні манускрипти містять історію дівчини, яка належала до групи жінок, що супроводжувала Ісуса на Голгофу.
Дівчина була несміливої вдачі, мовчазна, скромна.
Коли вона почула вістку про Воскресення, не потребувала жодних свідчень, жодних підтверджень. Повірила відразу. Вістка сповнила її відвагою, якої ніколи досі не мала. Дівчина стала ходити по світу і проповідувати слова Ісуса. Вона вже не боялася. Ширила Добру Новину в містах і селах.
Якось до неї підійшов чоловік, якого глибоко зворушило її свідчення віри. Він запитав: «Скажи мені, у чому криється таємниця твоєї відваги?»
«У покорі. Так навчив мене Учитель».
Чоловік замовк на хвильку, а потім знову запитав: «До чого тут покора?»
«До того, що тепер можу сказати перша: “Люблю тебе”».
*
Покора – чеснота дуже знецінена, можливо, тому що є типово християнською. Християнська покора не полягає в тому, щоб почуватися нікчемним хробаком. Вона передбачає належну повагу до себе та інших: покора – це християнська назва самоповаги. Покора звільняє від духу суперництва, від потреби порівнювати себе з іншими. Покора зумовлює відповідні амбіції, які дозволяють упоратися з тим, що людині по силах, звільняючи її від ілюзій, а також від розчарувань, зумовлених тим, з чим вона впоратися не може.
Покора означає звільнення від бажання рекламувати себе на сцені, приймаючи визначену роль в історії, яку ми розділяємо з іншими, та ця роль необов’язково головна. Як часто трапляється, ця чеснота означає жити в реальному світі, в якому ми не завжди є супер-зірками. Лише так може зародитися правдивий діялог.
Покора є чеснотою, яка повертає мужність завдяки реалістичному прийняттю того, ким ми є і ким можемо стати, якщо нам допоможуть інші та Бог, і таким чином ми зможемо піднятися на вершину.
Покора є визвольною чеснотою, адже вона звільняє від зосереджености на собі й дозволяє будувати справжні людяні стосунки, які структурують людину і дозволяють грати «в команді», примножуючи так шанси на успіх.
Ми не ростемо без суперництва, але суперництво без взаємної поваги є варварським і руйнівним.
Другою потрібного річчю є лагідність. Це – риса тих, хто уникає зайвої строгости. Третя річ – великодушність. Ідеться про велике і щедре серце, відкрите для різних характерів. Великодушна людина відкрита всім і нікого не виключає зі спільноти, залишаючи місце для всіх. У такому серці кожен може віднайти привітність.
Четверта річ – це те, що християни повинні терпіти один одного з любов’ю. Вони повинні демонструвати взаємну толерантність. Не треба скеровувати іншого згідно зі своїми принципами, адже потрібно дозволити йому залишатися собою. Він може бути абсолютно несхожим на мене, але саме відмінності допомагають світу розвиватися.
На жаль, деколи ми жадібно приховуємо від інших наші почуття.
Перейти від я до ми не означає змінити перспективу.
Це не романтична проблема. Проте завжди потрібен час на заручини. А потім уже організовують і визначають завдання та відповідальність, установлюють ролі, в усьому доходять до узгоджености, щоб створити своєрідний оркестр.
Забагато родин «помирає» від звичайного недбальства.
Забагато спільнот є простою сукупністю роздутих самотніх людей.