Життя не пуста посудина. Це – скринька, в якій безліч несподіванок. Просто нам треба навчитися розуміти це.
Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полями. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Там було багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
Почав читати написи. На першому було: «Ян Tapeг, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована…
Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців З тижні». Ще одна дитина…
Далі читав написи на інших могилах. Усі були подібні: прізвище, точний вік особи, яка упокоїлася. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років… Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.
Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, запитав, чи оплакує когось із родини.
«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, – відповів подорожній. – Але що діється в цьому селі? Що за жах тут діється?
Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають тільки діти?»
Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго воно тривало. Закохався… Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, – як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо в зошит кожну хвилину щастя… кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожитий час».
*
З давніх-давен християнам пропонують надзвичайну вправу, яка називається зосередженістю. Вона полягає в тому, щоб сконцентруватися на кілька хвилин, щоб скласти в одне ціле ті частинки життя, які розсипалися протягом дня. Саме так можна усвідомити свій досвід. Джованні Гуарескі пояснив це отцю Камілло:
Сумно минають ці дні вигнання в цьому селі на вершині гори. Всі дні такі однакові, що зранку немає жодного бажання зривати черговий листок календаря, адже це – те ж саме, що гортати книгу, всі сторінки якої білі.
«Ісусе, – промовив отець Камілло до Розп’яття над головним вівтарем, – від такої нудьги можна збожеволіти, тут нічого не відбувається!»
Христос з усмішкою відповів: «Не розумію. Щоранку сонце сходить і щовечора сідає за обрій, ти щоночі бачиш мільярди зірок, на полях ростуть квіти, час продовжує свій хід, а Бог присутній і об’являється скрізь щомиті. Мені здається, отче Камілло, що відбувається дуже багато речей. У Мене складається враження, що відбуваються найважливіші речі!».
*
Ми не можемо обмежитися існуванням, ми повинні жити! Ми не можемо обмежитися дотиком, а й відчувати. Ми не можемо просто дивитися, адже повинні бачити. Ми повинні не лише чути, але й слухати.
Найкращою епітафією, яку я побачив, було: «Він помер ще за життя». Багато людей просто існують. Вони вже практично мертві, та не усвідомлюють цього.