Ісус Христос – єдиний, хто позбавляє людський час його очевидної абсурдности. Стоячи з високо піднятою головою, щонеділі християни повторюють: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками – світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденного, несотворенного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося. Він задля нас, людей, і нашого ради спасення зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком».
Ми з легкістю повторюємо ці слова, але це – запаморочлива думка! Бог сповнив вічністю час людей: Він воплотився, мав тіло і час, аналогічний до нашого…
Що Він хотів цим сказати? Дві речі: Бог стверджує, що час і тіло мають цінність, саме тому Він розділив їх з людьми, саме тому вони закликають до відповідального ставлення.
І тіло зокрема. Це очевидно. Адже наші відчуття часу і простору повністю тілесні. Саме завдяки тілу та часу ми зустрічаємо Бога.
Саме тому християни повинні з повагою ставитися як до свого, так і до чужого тіла. На християнських похоронах тіло покійного вшановують ладаном, який у багатьох релігіях є символом божественного. Для християн має бути неприпустимою думка про те, що тіло можна експлуатувати, зганьбити, продати чи використати, як якусь річ.
Ми непросто маємо тіло, ми є тілом.
Отож час, як і тіло, є не загрозою, а прекрасним даром, і кожне «сьогодні» є даром, а в деяких мовах для визначення теперішнього часу і дару використовується одне і те ж слово: present.
Тому цілком логічно припустити, навіть якщо нам цього і не хочеться робити, то одного дня Хтось запитає нас: «І що ж ти зробив з тим усім часом, який Я тобі подарував?».
Так що ж нам робити?
Перевернутий час
Щоб уникнути несподіванок, перші християни зробили дещо неймовірне: вони відрегулювали хід часу відповідно до життя Христа. З самого початку вони зорієнтували часовий вимір на особу Христа, а першим кроком на цьому шляху стало перетворення єврейської суботи на християнську неділю.
Монахи, та й не тільки вони, поділили денний час відповідно до різних моментів Христового життя. Ніч і день, ранок, полудень і вечір, кожний момент дня стосується Його.
У Святому Письмі, Старому і Новому Заповітах, у літургійному житті Церкви день починається ввечері. Сонце, яке заходить, пов’язане з цим аспектом минучости, яка сповнює смутком і стає своєрідним темним фоном, який відступить перед наступом яскравого світла ранкового сонця. Час темряви, страждань, страху і сумнівів, холоду і смерти завжди йде першим. Однак це – початок, а не кінець. Кінцем є світло без темряви. Ісуса Христа називають ранковою зіркою. Важливо бути готовими, щоб повністю використати світло і регулювати на його основі свій життєвий шлях.
Цей символізм ночі, світла та дня є однозначною відповіддю на питання зла, болю і катастроф, які оточили нас з усіх сторін: Бог утримує час у Своїх руках, а темрява, яка здається нескінченною через скрутні ситуації, поступиться місцем світлому і заспокійливому дню.
Християнським шедевром щодо часу став літургійний рік, тобто рік християнських свят, розміщених так, що протягом року ми згадуємо ціле життя Ісуса Христа, адже це Він – «Альфа і Омега, початок і кінець».
Літургійний рік занурює християнина в історію Христа, від очікування народження Дитятка Ісуса до самого завершення року, коли ми чекаємо, що Він прийде наприкінці часів. Цей рік по-особливому зосереджений на драматичному періоді від Страсного четверга до Великодньої неділі.
Християнина не можна порівняти з типовим героєм вестернів, який скаче назустріч сонцю, яке заходить, і словам «Кінець фільму». Християнин йде назустріч сонцю, яке сходить зранку, адже він знає, що ніхто не зможе завадити сонцю зійти на небо, так само як ніхто не може уявити, що Бога можна було б замкнути в темряві гробниці.
Ісус Христос перевернув з ніг на голову значення часу: ми йдемо в напрямі початку, а не кінця. І Він недвозначно пояснив нам, що ми повинні робити в той час, який називаємо життям.