Те саме можна сказати про Прив’язаність, в яку майже незмінно вбраний Ерос. Я сумніваюся також, що навіть на етапі залицяння хтось, хто відчував спрагу за Несотвореним чи навіть мріяв про такі відчуття, припускав, що Кохана особа може її втамувати. Як співпрочанин, просякнутий тим самим прагненням, тобто Друг, Кохана особа може бути неоціненним скарбом, але безглуздо (даруйте мені цю грубість) віддавати їй божественні почесті. Мені здається, реальна небезпека не в тому, що закохані боготворитимуть один одного, а в тому, що вони боготворитимуть самого Ероса.
Я, звичайно, не маю на увазі, що вони будуватимуть вівтарі чи молитимуться до нього. Ідолопоклонство, про яке я говорю, можна простежити на поширеній хибній інтерпретації слів нашого Господа: „Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила“ (Лк. 7:47). З контексту, особливо з попередньої притчі про боржників, зрозуміло, що тут йдеться про любов до Христа, Який відпустив жінці численні гріхи. Але тисячі людей трактують цю притчу інакше. Спочатку вони припускають, не маючи жодних доказів, що її гріхи були проти чистоти, хоча цілком можливо йшлося про лихварство, нечесну торгівлю або жорстоке поводження з дітьми. А тоді вони трактують слова нашого Господа таким чином: „Я прощаю їй нечистоту, бо вона так сильно кохала“. Підтекст тут такий: великий Ерос виправдовує – майже санкціонує, майже освячує – будь-які дії, до яких призводить.
Коли закохані говорять про якийсь вчинок, вартий осуду: „Любов примусила нас це зробити“, зверніть увагу на їхній тон. Чоловік, який каже: „Я зробив це з переляку“ чи „Я зробив це зі злости“, говорить зовсім по-іншому. Він намагається знайти виправдання, відчуваючи, що його вчинок вимагає цього виправдання. Але закохані рідко чинять саме так. Зверніть увагу, як трепетно, майже благоговійно вони вимовляють слово „любов“, не стільки клопочучись про „пом’якшувальні обставини“, скільки посилаючись на авторитет. Зізнання може стати мало не вихвалянням. У ньому може бути нотка спротиву. Вони „відчувають себе мучениками“. У крайніх випадках їхні слова насправді свідчать про непоказну, але непохитну васальну відданість богові любови.
„Ці вчинки були видані за добрі діла за законами кохання“, – каже Даліла Мільтона.[1] Ось де суть: за законами кохання. У коханні ми маємо власні „закони“, власну релігію, власного бога. Там, де присутній справжній Ерос, спротив його наказам сприймають як відступництво, і те, що є насправді (за християнськими нормами) спокусами, говорить голосом обов’язку – квазірелігійного обов’язку, вчинків побожного запалу кохання. Він будує власну релігію навколо закоханих. Бенжамен Констан[2] помітив, як він створює для них, за декілька тижнів чи місяців, спільне минуле, яке здається прадавнім. Вони постійно до нього звертаються із зачудуванням і благоговінням – так, як псалмопівці звертаються до історії Ізраїлю. Це, по суті, Старий Заповіт релігії Кохання; протокол суджень і милостивих учинків кохання стосовно його вибраної пари до моменту, коли вони вперше зрозуміли, що кохають один одного. Після цього починається Новий Заповіт. Тепер вони живуть за новим законом, за тим, що відповідає (у цій релігії) Ласці. Вони – нові створіння. „Дух“ Еросу витісняє всі закони, і вони не повинні його „засмучувати“.
Здається, він санкціонує всі види вчинків, на які б вони не наважилися за інших обставин. Я не маю на увазі лише (чи в основному) вчинки проти чистоти. Це легко може бути несправедливість чи немилосердя до зовнішнього світу. Вони здаватимуться доказами побожности і запалу стосовно Еросу. Закохані можуть сказати один одному в майже жертовний спосіб: „Саме заради кохання я занедбав своїх батьків, покинув своїх дітей, обдурив свого партнера, залишив друга в час його найбільшої скрути“. Ці вчинки видають за добрі діла за законами кохання. Прибічники такої релігії можуть навіть відчувати певну заслугу в таких жертвах: хіба можна покласти ціннішу пожертву на вівтар кохання, ніж власне сумління?
Але Ерос, чий голос, здавалося б, лунає з вічности, повсякчас нещадно жартує зі своєю непостійністю. Він має ганебну славу найбільш смертної зі всіх типів любови. Світ переповнений скаргами на його мінливість. З пантелику збиває саме це поєднання мінливости з його урочистими заявами про сталість. Бути закоханим – означає як наміритися, так і обіцяти вірність на ціле життя. Кохання не вимагає клятви, його просто не можна нею відлякати. „Так буде завжди“ – майже перші слова, які воно вимовляє. Не лицемірно, а щиро. Ніщо не вилікує його від цієї ілюзії. Всі ми чули про людей, які закохуються наново кожні декілька років; щоразу вони щиро переконані, що „на цей раз це по-справжньому“, що їхні скитання закінчилися, що вони знайшли свою справжню любов і будуть вірні їй аж до смерти.
А проте, у певному сенсі Ерос має рацію, коли дає таку обіцянку. Ми маємо рацію, коли відкидаємо, як нестерпну, думку про його плинність, бо така природа кохання. Одним широким стрибком воно перескочило масивну стіну нашої самости; зробило жадання альтруїстичним, відкинуло вбік особисте щастя як тривіяльність і поставило інтерес іншого в центрі нашої особи. Спонтанно і без зусиль ми виконали закон (стосовно однієї людини) любити свого ближнього, як себе самого. Це образ – відгомін того, чим ми повинні стати для всіх, якщо нами управляє Сама Любов без суперників. Це навіть (добре використана) підготовка для цього. Просто вийти з цього стану, просто знову розлюбити – це, якщо можна витворити таке потворне слово – тип невідкуплення. Ерос спонукає обіцяти те, що сам Ерос не може зробити.
Чи можемо ми перебувати в цьому блаженному стані ціле життя? Заледве тиждень. Між найкращими у світі закоханими цей високий стан є періодичним. Невдовзі виявляється, що давнє Я не таке вже й мертве, як прикидалося наче після релігійного навернення. В обох випадках його можна збити з ніг одним махом; тоді незабаром воно знову піднімається; може, не на ноги, то принаймні на лікті, може, не лютує, то принаймні повертається до свого сердитого бурчання чи злиденного скавуління. А возвишене тілесне жадання починає зводитися до звичайного сексуального потягу.
Але ці стани не зруйнують подружжя двох „порядних і розсудливих“ людей. Лише пара, для якої Ерос став ідолом, поза сумнівом, поставить під загрозу і, можливо, зруйнує своє подружжя. Вони думали, що Ерос має владу і правдивість бога. Вони сподівалися, що просте почуття буде завжди робити все необхідне. Коли це очікування не виправдовується, вони скидають вину на Ероса чи, найчастіше, на своїх партнерів. Але насправді Ерос, давши цю гігантську обіцянку і показавши вам краєм ока, якою буде його служба, „зробив свою роботу“. Він, як хрещений батько, дає обітницю, а дотримуватися її повинні вже ми. Саме ми повинні невтомно трудитися для того, щоб привести наше щоденне життя в ще більшу відповідність з тим, що ми бачили лише краєм ока. Ми повинні виконувати роботу Еросу тоді, коли Ерос відсутній. Ті, хто правильно любить, знають це, хоча ті, які не дуже над цим задумуються чи не такі красномовні, зможуть виразити це лише кількома традиційними фразами, як от: „не буває доброго без поганого“, не „хотіти забагато“, „з ким не буває“ тощо. І всі добрі закохані християни знають, що цю програму, як би скромно вона не звучала, не можна виконати інакше, ніж шляхом покори, милосердя і Божої благодаті, що це, по суті, ціле християнське життя, побачене під одним певним кутом зору.
Таким чином Ерос, подібно до інших типів любови, але ще більш дивовижно – завдяки своїй силі, приємності, могутності й гарним манерам виявляє свій справжній статус. Але сам по собі він не може встояти. Йому потрібна допомога; тому ним потрібно керувати. Цей бог вмирає чи стає демоном, якщо не кориться Богові. Було б добре, якби в такому випадку він завжди вмирав. Але він може продовжувати жити, немилосердно сковуючи разом двох взаємних мучителів, шматованих отрутою ненависти в любові, кожен з яких ласий одержувати і навідріз відмовляється давати, ревнивий, недовірливий, злопам’ятний, намагається взяти гору, налаштований бути вільним і не допустити свободи іншого. Прочитайте Анну Кареніну і не думайте, що таке може бути тільки в Росії. Стара гіпербола закоханих про те, що вони „їстимуть“ один одного, може жахливо наблизитися до правди.
[1] Тут йдеться про твір Джона Мільтона „Самсон борець”, в якому автор дає свою інтерпретацію біблійного сюжету про Самсона і Далілу.
[2] Henri-Benjamin Constant de Rebecque (1767-1830) – французько-швейцарський письменник, публіцист, політичний діяч часів Французької революції, бонапартизму Реставрації.