У Вільяма Моріса[1] є вірш під назвою „Крім Любови нічого не треба“, який, кажуть, хтось коротко зрецензував: „Ні, треба!“. Таким був тягар цієї книжки. Природні типи любови не є самодостатніми. Щось інше, спочатку туманно описане як „порядність і здоровий глузд“, але згодом виявляється, що це доброта, а врешті – що це ціле християнське життя в одному взаємозв’язку, мусить прийти на допомогу простим почуттям, якщо ті хочуть залишитися солодкими.
Сказати це – означає не применшити природню любов, а лише вказати, де лежить її справжня слава. Ми не ганимо сад, коли говоримо, що він себе сам не обгородить, ані не прополе, ні не підріже свої фруктові дерева, не засіє чи не підстриже свої газони. Сад – це добра річ, але йдеться не про його власне добро. Він залишиться садом, а не занедбаним чагарником, лише тоді, коли хтось робитиме всі ці речі. Його справжня слава – зовсім іншого типу. Сам факт, що його постійно треба доглядати, підрізати свідчить про цю славу.
Він рясніє життям. Він буяє кольорами і пахощами, як небеса, і дає в кожну годину літньої днини таку красу, якої людина ніколи не могла б створити, не могла б навіть самотужки уявити. Якщо хочете побачити різницю між його внеском і внеском садівника, покладіть звичайнісінький бур’ян, який у ньому родить, поруч із сапами, граблями, секаторами і пачкою хімікатів для виведення бур’яну: ви поклали красу, енергію і родючість поряд із мертвими, безплідними речами. Так само й наша „порядність і здоровий глузд“ бездиханно блякнуть поряд із геніяльністю любови. І коли сад є на висоті своєї слави, внесок садівника до цієї слави однаково був, у певному сенсі, мізерний, порівняно з тим, що зробила природа. Без життя, що бере початок у землі, без дощу, світла і тепла, що сходять із неба, садівник не міг би нічого зробити. Коли він все зробив, то лише заохотив силу і красу в одному місці й перебив охоту для них в іншому. Вони ж мають інше походження. Але його частка, хоча й мала, є необхідною і трудомісткою. Коли Бог насадив сад, він поставив людину над ним і поставив людину під Собою. Коли Він насадив сад нашої природи і спричинив ріст квітучої плідної любови, Він поставив нашу волю, щоб та її „зодягнула“. Порівняно з любов’ю наша воля суха й холодна. І якщо Божа Благодать не зійде, як дощ і сонячне світло, нам буде мало користи з цього інструменту. Але його трудомістка – і багато в чому негативна – служба є необхідною. Якщо вона була необхідна, коли сад все ще був Райським, то що говорити тепер, коли ґрунт зробився кислим, а найгірший бур’ян, здається, розбуявся найсильніше? Але борони Боже, щоб ми працювали в дусі педантів і стоїків. У той час, коли розпушуємо ґрунт і підрізаємо дерева, ми дуже добре знаємо, що те, що розпушуємо й обрізаємо, є великим своєю пишнотою і живучістю, про які наша раціональна воля ніколи не могла б подбати сама. Вивільнити цю пишноту, повністю дозволити їй стати тим, ким вона намагається бути – мати високі дерева замість чагарникових заростей і солодкі яблука замість кисличок – частина нашої мети.
Але тільки частина. Бо зараз ми мусимо розглянути тему, яку я довго відкладав. Досі в цій книжці я майже нічого не говорив про нашу природну любов як суперницю любови Бога. Зараз вже більше не можна оминати це питання. Я мав дві причини зволікати.
Одна – частково вже озвучена – що це питання не є тим, з чого варто починати більшості з нас. Воно рідко з самого початку „звернене до нашого становища“. Для більшости з нас справжнє суперництво лежить між нами самими й Іншим, але ще не між Іншим і Богом. Небезпечно нав’язувати людині обов’язок переступити за межі земної любови, коли їй тяжко дістатися навіть туди. І, поза сумнівом, досить легко любити ближнього менше та уявляти, що це тому, що ми вчимося любити Бога більше, коли справжня причина може бути зовсім інша. Ми лише можемо „помилково сприймати упадок природи за збільшення Благодаті“[2]. Багатьом людям справді неважко ненавидіти своїх жінок чи матерів. Моріяк[3] у вдалій сцені зображає, як цей дивний наказ приголомшив і спантеличив усіх апостолів, але тільки не Юду. Він одразу ж радо його приймає.
Але наголошувати на цьому суперництві раніше в цій книзі було б передчасним з огляду й на інше. Заяву на божественність, яку так легко робить наша любов, можна легко спростувати, не заходячи аж так далеко. Природна любов доводить, що негідна зайняти місце Бога тому, що вона не може навіть залишатися сама собою і робити те, що обіцяє робити, без допомоги Бога. Навіщо доводити, що якийсь дрібний князьок не є законним Імператором, коли без підтримки Імператора він не здатний втримати навіть свого трону і запровадити мир у провінції на пів року? Навіть задля себе самої любов повинна змиритися зі своєю другорядністю, якщо вона має залишитися тим, ким хоче бути. У цьому ярмі криється її справжня свобода; вона „є вищою, коли вклоняється“. Бо коли Бог керує нашим серцем, Йому іноді доводиться цілковито викорінювати з нього деяких відвічних мешканців, але частіше він підпорядковує їхню владу Своїй, вперше даючи їм тверду основу. Емерсон сказав: „Коли відходять напівбоги, приходять боги“. Це дуже сумнівний афоризм. Краще сказати: „Коли прибуває Бог (і лише тоді), напівбоги можуть залишитися“. Полишені сам на сам, вони або зникають, або стають демонами. Лише в Його ім’я вони можуть красиво і безпечно „володіти своїми маленькими тризубчиками“. Бунтівне гасло „Все для любови” є насправді гарантією смертної кари любови (датою страти, графа якої наразі не заповнена).
[1] William Morris (1834-1896) – англійський художник, письменник, теоретик мистецтва, засновник руху «Мистецтво і ремесло», соціяліст, поділяв погляди прерафаелітів, засновник та ідеолог Фабіянського товариства.
[2] Пор. Рим. 5:20 (Прим. ред.).
[3] François Mauriac (1885-1970) – французький письменник, член Французької академії (1933); лауреат Нобелівської премії в галузі літератури (1952).