ЗАКОННИКИ (V СТ. ДО Р. X.)

Протягом 516-445 рр. Юдейська спільнота здолала нову смугу кризи. Зоровавеля усунули. Юдеї, як і раніше, володіли лише Єрусалимом і його околицями. Самарійський правитель, якому підкорялася спільнота, зруйнував стіни міста й спалив усі його ворота (див. Ездр. 4:6-23). Це зробило Єрусалим легкою здобиччю для розбійницьких ватаг і сусідніх племен. Багато юдеїв брали шлюб із поганами, їхні діти забували рідну мову й віру.

Проповідуючи універсалізм, школа Ісаї не пробудила в юдеїв місіонерського запалу. Спільнота занепадала як національна й релігійна цілість. Тоді за її порятунок узялися люди, які жили поза Палестиною: придворний перського царя Неємія та вчений-книжник із Вавилона Ездра. Їхні оригінальні записки увійшли в цикл книг пізнього біблійного історика (III ст. до Р. X.), який написав Книги Хронік, Книгу Ездри й Книгу Неємії (Сhr). У двох останніх книгах, на думку екзегетів, трохи порушено хронологічний порядок подій. Запропонована нижче послідовність читання – спроба його реконструкції.

І. ПРОРОК МАЛАХІЯ НАПУЧУЄ НАРОД, ЯКИЙ УТРАТИВ ВІРУ

Ім’я Малахія (євр. Мальахі) означає «Мій посланець», або «Мій ангел». Багато хто з тлумачів вважає це ім’я псевдонімом пророка. Про життя й особу автора Книги пророка Малахії нічого не відомо. На підставі її змісту можна зробити висновок, що пророк писав у період між зведенням Другого Храму (515) і початком реформ Ездри й Неємії (445). У цей період спалах ентузіязму, який пробудили в людей пророки Аггей і Захарія, згас. Юдея вкрай зубожіла. Від її самостійности не залишилося й тіні.

Книга Малахії має своєрідну форму. Вона складається з низки діялогів між пророком і тими, хто сумнівається. Книга доповнює вчення попередніх пророків, які наголошували на моральному аспекті служіння Богові. Малахія, не заперечуючи цього, показує, що недбалість щодо дотримання «церковного статуту» теж недопустима. Обряд і жертва є виявом благочестя, тож якщо їх здійснювати без старання – це буде образою Бога (див. Єр. 48:10). Малахія говорить про те, що наближається День Господній, якому передуватиме поява великого Посланця (Ангела) Ягве. Цим посланцем став Предтеча Христа – Іван (див. Мр. 1:1-2).

1) Викриття недбалого духовенства (Мал. 1-2:16)

1:2-3. Колись із-поміж двох синів Ісака Господь обрав Якова, бо Ісав (Едом) надав перевагу земним статкам, а Яків повірив у невидиме, у благословення Боже (див. Бут. 25:27-34). Долею Якова (Ізраїля) стали Обітниця, Заповіт і Закон. А от Едом став звичайним, схожим на інші, царством і завдавав чимало образ братньому народові. Пророк нагадує про обрання Якова, щоб зміцнити віру тих, хто почав вагатися й засумнівався в духовному покликанні Ізраїля. «Зненавидів» означає не ненависть, а те, що перевагу віддано іншому (див. Лк. 14:26). 2:11. «Дочка бога чужого» – поганка. 2:14. Ідеться про тих, хто покидав своїх дружин, з якими жив в юності.

2) Господь близько (Мал. 2:17-3:9)

3:1-3. У відповідь тим, хто перестав надіятися на Боже правосуддя (2:17), пророк каже про пришестя Ягве, якому передуватиме прихід великого Посланця. 3:6. Те, що Ізраїль – як і чимало інших народів – не зник із лиця землі, – не його заслуга, а наслідок особливого промислительного діяння Бога-Спасителя. 3:9. «Десятина» – жертва на утримання Храму, яку в ті роки народ, утративши повагу до Храму, перестав приносити.

3) Відповідь тим, хто сумнівається (Мал. 3:13-24)

3:23-24. Дорогу для Бога підготує Ілля-пророк, якого знову буде послано на землю і який з’явиться у вигляді великого Ангела (Посланця) Ягве. Зміст цього пророцтва розкрито в Христових словах про Івана Христителя, який підготував Юдею до євангельської проповіді (див. Мт. 11:14).

ІІ. МІСІЯ НЕЄМІЇ

1) Неємію призначають правителем Єрусалима (445 р.) (Неєм. 1-2:9)

Неємія був придворним царя Артаксеркса І.

2) Відбудова єрусалимських мурів (Неєм. 2:11-3:38)

3) Реформа Неємії та підступи його ворогів (Неєм. 4)

Санбаллат був правителем Самарії. Саме йому до Неємії підкорявся Єрусалим. У нього були прихильники серед юдейської знаті.

ІІІ. МІСІЯ ЕЗДРИ

1) Ездра отримує релігійну владу над Єрусалимом (Ездр. 7)

Артаксеркс, який сповідував релігію Агурамазди (верховного бога персів), міг вбачати в юдейській релігії віру, споріднену з його власною[1]. Крім того, призначення Ездри мало політичний сенс, бо давало цареві змогу контролювати релігійні справи в Єрусалимі та опікуватися ними. Ездра, людина фанатична й завзята, задумав скористатися правами, які надав йому Артаксеркс, для того, щоб назавжди поставити спільноту юдеїв у рамки Закону. Ездра, очевидно, уже володів повним П’ятикнижжям, яке він мав намір перетворити на релігійний і цивільний кодекс спільноти.

2) Ездра прибуває до Єрусалима (бл. 438 р.) (Ездр. 8:15-36)

3) Публічне читання Закону (Неєм. 8)

4) Ездра вирішує заборонити шлюби з поганами (Ездр. 9-10:17; Неєм. 9:1-2)

5) Боротьба Неємії за дотримання Закону (Неєм. 5:14-19; 13:4-31)

424 року Неємія їде до царя в Сузи, а потім, повернувшись, переконується в тому, що люди погано виконують положення Закону. Він відновлює боротьбу проти порушників Закону.

ІV. ОПОЗИЦІЯ ДО ЗАКОННИЦТВА

1) КНИГА РУТИ

Послідовники старих пророків цілком слушно вважали дії Неємії та Ездри крайнощами, які суперечили релігії Ізраїля. Вони поширили серед народу книгу, в якій воскрешали давні перекази про моавитянку Руту, праматір царя Давида. У такий спосіб вони прагнули довести, що людина будь-якого племени може бути членом юдейської спільноти. Книгу Рути написано, ймовірно, приблизно за тих часів.

2) ПРОПОВІДУВАТИ ВСІМ НАРОДАМ – ОБОВ’ЯЗОК ІЗРАЇЛЯ. КНИГА ЙОНИ

Пророк Йона (що означає «голуб»), іменем якого названо книгу, і Йона, син Амміттая з Ґат-Гахефера (у Галілеї), – це, очевидно, та сама особа. Згідно з 2Цар. 14:25, він напророкував перемогу царю Єровоаму II (786-746), коли той вирушив походом у південні провінції. Отож, Йона був сучасником Амоса й Осії, але, на відміну від них, належав до «царських пророків» (див. 1Цар. 22:6; Єр. 28). А втім, існує й інша думка, згідно з якою історичний Йона проповідував в Ассирії напередодні її падіння (бл. 620-614 рр.).

Книга Йони за своїм жанром і стилем не належить до пророчих писань. Вона є повчальною оповіддю, подібною до оповідей про Іллю та Єлисея. Проте якщо останні записано невдовзі після часу життя пророків, то оповіді про Йону притаманні явні риси пізнього походження. Її мова рясніє арамеїзмами й висловами, характерними для епохи після полону. Книгу, без сумніву, написано тоді, коли минули століття після падіння Ніневії (612 р.). Столицю ассирійців описано там як місто «на три дні ходи» (3:3), тобто близько 90 км у діяметрі. Історична Ніневія була набагато меншою (периметр її стін становив 12 км), та й узагалі в давнину таких великих міст не існувало. Жодних проявів покаяння у VIII ст. Ассирія не демонструвала. VIII і VII ст. були часом найжорстокіших грабіжницьких війн ассирійців[2].

Книгу написано прозою. Пізніше в другу главу інший біблійний автор вставив псалом. Сучасні тлумачі вважають, що Книга Йони – це «мідраш», написаний невдовзі після полону (бл. V ст.). Він був спрямований проти вузького релігійного націоналізму та закликав проповідувати ім’я Боже серед народів. Йона, знаючи милосердя Господа, упевнений у тому, що поган буде помилувано, якщо вони покаються. А втім, сам він не бажає їм добра. Йона намагається сховатися від Божого лику, але це йому не вдається: Господь змушує його піти в Ніневію. Коли ж ніневитяни покаялися, Ягве пробачив їм, і Йону це засмутило. Автор яскравими штрихами малює характер пророка, поривчастого, пристрасного й завзятого. Урок, який дав йому Бог, міститься в останніх словах книги: Господь любить усі народи й навіть ворогам Ізраїля, ніневитянам, бажає спасення. Ця велика проповідь універсалізму й заклик до місіонерства прозвучали в Ізраїлі, коли євреї почали розсіюватися між народами.

Христос, викриваючи впертість фарисеїв, казав: «Ніневітяни стануть на суд із цим родом…» (Мт. 12:41), тобто навернення поган присоромить тих з-поміж Ізраїля, хто затято стояв на своєму. Своє триденне перебування в гробі Христос символічно називав «знаком Йони» (Лк. 11:29-32). Порятунок Йони з черева чудовиська свідчить про владу Господа над життям і смертю. Не випадково перші християни часто зображали історію Йони на стінах катакомб.

1:5. Йона не бере участи в молитвах, бо знає, що його втеча «далеко від Господа» гріховна. 1:13-14. Автор зображає моряків-поган у привабливому світлі. Це відповідає загальному змістові книги. 2:1. Оповіді притаманні риси притчі, що, відповідно, знімає питання про реальність такого чуда, хоча для християнської свідомости воно цілком можливе. Творець морського чудовиська міг зробити й так, щоб людина, яку воно проковтнуло, залишилася живою. 2:4-8. Псалмопівець перебуває не в череві риби, а в череві безодні, яка, згідно з уявленнями давніх людей, була під поверхнею землі. У цьому випадку безодня символізує ад, тобто всю глибину відчаю та погибелі. Як вважають екзегети, у цьому вірші міститься натяк на Вавилонський полон, який у псалмах пов’язаний із темою богополишености (див. Пс. 130 (129):1). 4:6. Рослина, яка виростає за одну ніч до розмірів дерева, – це теж елемент притчі, який надає їй більшої виразности (див. 4:10). 4:11. У цій фразі міститься центральна ідея книги. «Не вміють розрізняти…» – немовлята. Тварин тут згадано для того, щоб показати, що Боже милосердя поширюється на всі створіння.


[1] Перській релігії була притаманна тенденція до монотеїзму, хоча ворога Агурамазди також вважали споконвічним. Уже після Р. X. послідовники цієї релігії прийшли до єдинобожжя.

[2] Можливо, проте, що в розповіді про покаяння ніневитян міститься відголосок настроїв в Ассирії напередодні її загибелі 612 р.

Попередній запис

VIII. РЕСТАВРАЦІЯ. ПРОРОКИ АГГЕЙ І ЗАХАРІЯ (БЛ. 520 Р. ДО Р.Х.)

Наступний запис

І. МУДРІСТЬ І ЗАКОН