«Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі» (1Сол. 5:18). Це повчання апостола Павла, звернене до солунян, повторює таке часте запрошення до хвали, яке знаходимо в псалмах: «Я благословлятиму Господа кожного часу, хвала Йому завсіди в устах моїх!» (Пс. 33:2). Подяка не є формою молитви, якою послуговуємося лише час від часу, вона повинна стати позицією серця, відкритістю життя, способом позиціонувати себе в житті.
Це не просто практикувати. Перед злом, коли з нами чи з кимось із наших близьких трапляється лихо, нам доволі важко залишатися в позиції хвали. З цього приводу я хотів би передати міркування молодого філософа, єврея-католика Фабріса Гаджаджа, якого я зустрів кілька років тому під час однієї із зустрічей у літературній кав’ярні в Парижі. У дискусії постало запитання: «Чи можливо хвалити й благословити Господа після Освенціма?» Він дав таку відповідь: «Якщо після нацистських жахіть ми, вірні, перестанемо любити Бога й благословити Його, то це просто означатиме, що Гітлер переміг. Кожен вільний реагувати, як сам відчуває, але що стосується мене, то я не хочу залишати перемогу Гітлерові, а тому я хочу продовжувати благословити Бога впродовж усього свого життя, щоб не трапилося!»
Хвала виражає віру в те, що любов є сильнішою за ненависть, що світло сильніше за темряву і що останнім словом історії буде не тріумф зла, а перемога добра. Ми переконані, що одного дня від зла нічого не залишиться! «Гріха не уникнути, але все закінчиться добре! Все закінчиться добре, все, чим би воно не було, закінчиться добре!» – казав у середні віки Ісус Жюльєні де Норвік[1]. Зло не має ніякої реальної стійкости, ніякої стабільности, одного дня від нього не залишиться й сліду в наших життях. Лише добро є вічним.
Свячення імени
Благословити Боже ім’я за будь-яких обставин – це, безперечно, більш вимогливий і важчий поклик, що звернений до людини, але й гарніший, бо дозволяє людині досягти справжньої величі, у найвищий спосіб здійснити свою свободу і свою незрівнянну гідність. Якщо людина перед лихом чи жахливими подіями в житті (коли здається, що Бог суперечить своїм обіцянкам, коли вже ніщо в житті не видається логічним) здатна, незважаючи ні на що, проголосити «Нехай буде благословенне ім’я Господнє!», то вона здійснює найбільший, який лише можливо, акт свободи й любови. Вона входить у найбільшу велич. Вона немовби стоїть понад усім, що властиве людській посередності: егоцентризмом, торгуванням, розрахунком і недалекими міркуваннями, надто земними сподіваннями.
Це – покликання Ізраїлю: Kiddoush ha Shem, освячення Божого імени. Саме тому Божий Противник так нападав на Нього. Можна безкінечно оплакувати і підраховувати усі жахіття Другої світової війни, однак не можна не визнати зворушливої величі цієї незліченної кількости побожних євреїв, вирваних з їхніх гетто чи сіл усієї центральної Європи, які входили до крематоріїв, промовляючи «Слухай Ізраїлю!» Це помножена луна голосу Йова, на якого спали неймовірні нещастя, але який не проклинав Бога, як це йому підказувала дружина, а викрикував: «Господь дав, і Господь узяв… Нехай буде благословенне Господнє Ім’я!» (Йов 1:21). Ми повинні вповні здійснити це покликання Ізраїлю, ми, християни, які щодня промовляємо в молитві «Отче наш»: «Нехай святиться ім’я Твоє!» Це наша велич і наша відповідальність – завжди благословити Боже ім’я. Свята Тереза з Лізьє казала наприкінці свого життя: «Ці слова Йова: “Навіть якби Бог вбив мене, я б надіявся на Нього!” тішили мене з самого дитинства»[2].
Коли малі діти Небесного Отця відповідають на поклик благословити Боже ім’я, вони вибудовують неприступний мур проти сил зла, як це чудово сказано в Псалмі 8: «Господи, Владико наш, яке то величне на цілій землі Твоє Ймення, Слава Твоя понад небесами! З уст дітей й немовлят учинив Ти хвалу ради Своїх ворогів, щоб знищити противника й месника» (Пс. 8:2,3).
Хвала Господа виражає нашу віру і надію, сприяє їхньому росту і поширенню, утверджує нашу віру як глибинну цінність життя і його красу. Найбільшим актом любови, який ми можемо здійснити один щодо одного, є взаємне заохочення у вірі й надії. Це роль літургійного прославлення в житті Божого народу як Старого, так і Нового Заповітів. Воно стає справжньою поживою для душі, як сказано в Псалмі 63: «Так я буду в житті своїм благословляти Тебе, ради Ймення Твого буду руки свої підіймати! Насичується, ніби лоєм і товщем, душа моя, а уста мої хвалять губами співними.» (Пс. 63:5-6).
Я вважаю також, що практика хвали та подяки є потужним засобом нашого зростання в смиренності. Насправді, через них ми відмовляємося від присвоєння собі заслуги за будь-що; ми визнаємо, що все нам дано безкорисливо. Те, що є гарне й добре в нашому житті, йде від щедрости й любови Бога, а не від наших власних заслуг. Отець Раньєро Канталамесса каже так: «Хвала вбиває і нищить гордість людини, той, хто хвалить Бога, приносить Йому наймилішу жертву, яка лише може бути – свою власну славу. Саме в цьому полягає надзвичайна сила хвали, яка очищує. У хвалі прихована смиренність».
[1] Julienne de Norwich, Le livre des révélations, (Книга одкровень), Cerf, 1992, с. 105.
[2] Водночас вона уточнює, і це заспокоює нас: «Мені треба було багато часу, щоб утвердитись на такому рівні довіри». Sainte Thérèse de Lisieux, Derniers entretiens, (Останні бесіди), від 7/07.