4 Иншою важливою позицією є прийняти ситуації, в яких ми опинилися, особливо прийняти страждання. Це делікатна тема. Не йдеться про те, щоб пасивно приймати будь-яку ситуацію і тим паче шукати страждання. Потрібно полегшувати усі страждання, які ми в змозі усунути. Не слід також звеличувати страждання як таке в спотвореній духовності. Не страждання рятує, а любов.
Однак існує певна міра страждань і битв, що є невід’ємною частиною життя. Цю частку треба терпляче прийняти у вірі та надії, шукаючи сили в Христі. Євангеліє чітко запрошує нас до цього. Апостол Павло казав своєму учневі Тимофію: «Але страждай з Євангелією за силою Бога» (2Тим. 1:8). Так само говорить апостол Петро, який спонукає нас не вважати дивним пережиттям часів випробувань: «Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись» (1Пет. 4:13).
Я не хочу довго говорити на цю тему, яку я розглядав в иншій книжці[1], а лише зроблю кілька зауважень. Прийняти страждання завжди є складним наверненням, але це спрощує життя. І навпаки, відмова страждати значною мірою ускладнює життя. Це змушує нас безперестанно вдаватися до складних і втомливих стратегій, щоб уникнути будь-якого болю, або ж це дає поживу гіркоті, бунту, обвинуваченням, які отруюють нам серце й виснажують нас більше, ніж вирішують проблеми. Часто трапляються доволі прості ситуації, які ми надзвичайно ускладнюємо лише тому, що відмовляємося від страждання.
Християнство часто звинувачують у долоризмі. Але я запитую себе, хто, врешті-решт, є більше схильним до долоризму: той, хто з твердою вірою приймає життєві труднощі, чи той, хто увесь час скиглить й оплакує всі проблеми, які зустрічаються в особистому чи соціальному житті?
Сучасна західна культура позначена радикальною відмовою від страждання, що має доволі непередбачувані наслідки. Ця відмова призводить до того, що кожна людина, яка страждає, вважає себе хворою або жертвою, а це руйнує соціальні стосунки (як ми зможемо зауважити згодом). У християнському світі, можливо, й існували не завжди чіткі висловлювання щодо спокутного страждання, але сучасне заперечення будь-якого можливого позитивного смислу страждання завдає значно більшої шкоди. Корисно було б проаналізувати, як трактують страждання в сучасній ментальності. Йому часто надають патологічного характеру (імпліцитно вважають хворобою). Те, що особа, яка страждає (наприклад, особа, що переживає жалобу), потребує допомоги і духовної бесіди, це одна річ; але те, що її певною мірою вважають кимсь, хто перебуває в ненормальному стані й потребує психологічної терапії, це зовсім инша річ. Сьогодні зцілення иноді стає одержимістю, що характерна для патологічного сприйняття страждання. Люди хотіли б зцілитися від усього! В одному християнському журналі я бачив рекламу реколекцій під назвою «Зцілитися від своєї сім’ї!» Я не сумніваюся в добрих намірах організаторів реколекцій, які прагнули допомогти особам зцілитися від ран, отриманих у сімейному житті, але мене здивував цей заголовок. Сім’я не є хворобою. Можна чекати, що одного дня побачимо реколекції під назвою «Зцілитися від життя!» Єдиний спосіб зцілитися від життя – це померти! Иноді за одержимістю зцілення приховане заперечення життя такого, яким воно є. Не забуваймо, що у Франциска Асизького, незадовго до його смерти, діагностували дванадцять різних хвороб. Проте це не завадило йому бути святим.
Спостерігаємо також чітку тенденцію вважати осіб, що страждають, жертвами. Оскільки страждання відкидають апріорі, то його завжди вважають несправедливим. Отже, кожна особа, що страждає, вважає себе жертвою когось иншого. Таке бачення речей дає поживу найбільш інфантильним і нереалістичним вимогам відшкодування.
Я повторюю, що, звичайно ж, потрібно полегшувати будь-які страждання, які можна усунути. Євангеліє чітко говорить про це, запрошуючи нас дати їжу голодним і вдягти нагих. Але потрібно також прийняти частку страждання, необхідну для будь-якого людського й духовного поступу. Лише прийняте страждання може вирвати людську психіку з егоїзму, глибинно змінити її і спрямувати до духовного життя, тобто до динаміки дарування. Щоб зростати в людській площині, ми потребуємо, щоб страждання попрацювало над нами. Воно також відкриває нам тайну Бога: «Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає» (Пс. 34:19).
Останнє зауваження: прийняття страждання є також джерелом миру, і лише атмосфера миру уможливлює слухання і розпізнання Божих покликів. У неспокої, бунті, тривозі наше розпізнання завжди є спотвореним.
5 Наступною позицією, необхідною для того, щоб відчути Божі поклики, є готовність відкрити своє серце і дозволити супроводжувати себе. Ніхто не є самодостатнім. Як каже святий Іван від Хреста, Бог зробив так, щоб ми потребували одні одних: «Богові дуже подобається, щоб людьми керували инші люди, схожі на них»[2]. Щоб зрозуміти поклики, які Бог адресує нам, важливо вміти час від часу вдаватися до духовної бесіди й говорити з кимсь про те, що ми переживаємо, відверто і правдиво, прагнучи помістити наше життя і наші вибори в Божому світлі. Вже саме словесне вираження того, що ми переживаємо, є дуже корисним. Висловлення того, що ми носимо в собі, у зрозумілий для иншого спосіб дозволяє перейти від емоційних відчуттів до об’єктивного мовлення і часто допомагає уточнити, спростити, не драматизувати багато речей. У духовній бесіді присутні позиції смиренности (сам я нездатний дійти глибокої правди свого життя) та довіри (довіри до людського та церковного посередництва, задуманого Богом), які є дуже корисними і які Бог може тільки схвалити й благословити.
Розгляньмо нарешті шосту базову позицію, яка значною мірою сприяє відчуттю Божих покликів: намагатися жити в атмосфері подяки. На цій темі я зупинюся детальніше, ніж на попередніх, оскільки вона надзвичайно важлива.
[1] У моїй праці Внутрішня свобода, Свічадо, 2007.
[2] Jean de la Croix, Montée du Carmel, (Сходження на гору Кармель), книга III, розділ 22.