Був спекотний день якраз на початку травня. Однак в авдиторії це зовсім не відчувалося, адже будинок семінарії оточений старими тінистими деревами, що дають прохолоду. Сьогодні на нас чекала Книга Йоіла. Ця книга така неймовірна і дивовижна, що важко собі уявити, як можна впоратися з нею впродовж однієї лекції. Мушу сказати, що мені надзвичайно подобається працювати зі студентами, і це мені приносить багато радости, я не хотіла б змінювати цю роботу на жодну іншу. Може, це пов’язано з тими конкретними студентами, які неодноразово переконували мене, що насправді це я можу чимало від них навчитися. Утім, готуючись до цієї лекції, заглиблюючись у зміст книги, я намагалася відкрити в ній Бога – те, як Він об’являється, як представляється, яким є. Легко було б говорити про структуру книги, про мову, про історичний контекст, навіть під час двох лекцій, але питання звучить так: що в усьому цьому буде для них настільки важливим, що вони самі захочуть повернутися до Книги Йоіла? Що з цього стане для них вказівкою в пізнанні Бога? Бажання донести це до студентів змушувало мене заглибитися ще більше. Читаючи слова пророка, я постійно ставила собі питання: яким є Бог, про якого пише Йоіл? Як цей Бог об’являється? І почалося… Я нотувала собі на аркушику Його риси: запальний, мстивий, жорстокий, розлючений, заздрісний… Це все не виглядало оптимістично. Саранча (у різному вигляді), вороже військо, неврожай, стихійне лихо… Чи таким справді є Бог Ізраїля, чи такий Бог Старого Заповіту? До такого висновку може привести нас епізодичне читання Святого Письма. Тоді легко можна зосередитися на одній рисі й не зауважити інших. Я читала і нотувала далі: люблячий, щедрий, утішливий, радісний, справедливий… Ні, не йдеться про когось іншого! Ми постійно говоримо про того самого Бога. І, що найдивовижніше, Він не є роздвоєною особистістю, Його поведінка послідовна. Коли в мене на аркуші паперу вже були всі риси поведінки Бога, які мені вдалося виписати на основі Книги Йоіла, я почала задумуватися над тим, чи можливо це поєднати, чи можливо відтворити з цього якийсь образ Бога, порівняти Його поведінку з тим, що ми знаємо, що для нас не чуже, щоб хоч трохи наблизити Його образ, щоб хоч трохи краще Його пізнати. Дивлячись на цей листок, я щиро розсміялася, здивувавшись своєму відкриттю. Звідкись я це знаю, мені це таке знайоме! Я сміялася добру хвилину, доки до мене дійшло, що це зовсім не дивно, як мені спершу здавалося. Бог поводиться, як жінка! Бог відчуває, як жінка! Бог реагує, як жінка! Чи вам не здається, що це дивно? Мені вже тепер ні! Гадаю, що читачки без труду зрозуміють, про що йдеться. Що робить жінка, яка бачить, що коханий не звертає на неї достатньо уваги? Сердиться. Якщо стримана злість не дає результату, вона сердиться ще більше, вона запальна, часто кидає блискавки на того, кого кохає. Вона не вагається перед злістю малою і більшою, яка навіть може зранити. І все для того, щоб її коханий звернув на неї увагу. І що вона робить, коли бачить у ньому хоч краплю каяття? Вона готова йому пробачити і навіть піти на крок далі: відшкодувати свою злість (нерідко слушну!). Повернімося до Книги Йоіла. Хіба не так поводиться Всевишній? Чи не так прагне прихильности Свого народу? Авжеж!
Ми не повинні дивуватися, що Бог показує нам Своє «жіноче обличчя», що виражає емоції таким «нечоловічим» способом. Ми звикли трактувати Бог як чоловіка, забуваючи про те, що Він не є людиною, яка як чоловік і жінка була створена на Його образ. Ми забули також, що Дух, Який є Богом, першим читачам святого тексту асоціювався не з чоловічою поведінкою, а радше з жіночою. А пророцтво Йоіла є саме свідченням діяння Святого Духа. Бог, Який поєднався з Ізраїлем завітом, не може відкинути його назавжди! Він посилає на нього саранчу, неврожай, вороже військо, але не хоче цілковито знищити його, Він хоче, щоб той повернувся до Нього. Завдяки тому, що Ізраїль входить на шлях покути за невірність, Всевишній радо і щедро обдаровує його Своєю любов’ю. Що цікаво, Він готовий і хоче відшкодувати наверненому народові кривду, яка була карою за його невірність. Своїм відступництвом від завіту Ізраїль заслужив собі на нещастя, які на нього впали, вони були справедливі, а втім, Бог у Своїй божевільній любові до нього хоче йому за це відшкодувати (див. Йоіл. 2:24-25). Як же це відрізняється від нашого бачення Бога, бачення нашого відступництва від Нього. Часто ми думаємо: я згрішив, тепер мушу носити на собі тягар свого гріха, наслідки того, що я сам зробив, Бог не допоможе мені в моєму болю, стражданні, бо я сам обрав такий шлях. Проте в Книзі Йоіла сказано, що насправді все інакше, що може бути інакше! Бог вже заплатив за наслідки моїх помилок, моїх гріхів, і тепер хоче дати мені ЩОСЬ, що вилікує їхні наслідки, хоче мені дати Свою Силу, Свого Святого Духа! Однак питання полягає ось у чому: чи я хочу прийняти Його відшкодування? Чи попрошу, аби Він у Своїй безконечній любові відшкодував мені те, що знищив мій гріх, і обдарував мене абсолютно безоплатно, всупереч людській логіці?
Пророка Йоіла церковна традиція називає пророком П’ятдесятниці. Неважко здогадатися, чому. Саме його слова цитує апостол Петро, вийшовши з Горниці в день Зіслання Святого Духа. Тож неможливо заперечити, що перед нами пригода з неймовірним текстом. Наповнений Святим Духом, Петро з усього Старого Заповіту вибирає саме Йоіловий опис того, що відбувається. Кульмінаційною точкою усього пророцтва є саме початок третьої глави цієї книги. «І буде потому, виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого» (Йоіл. 3:1-2). Це пророцтво дивовижне! А найважливіше те, що воно вже сповнилося, що ми живемо в час, коли воно не залишається тільки провіщенням того, що відбудеться, адже прийшов той час, коли воно сповняється і триватиме, доки не повернеться Ісус. Так, зараз є цей час! Дивишся на своє життя, і тобі здається, що, однак, ні, ти щось пропустив, проспав. А може настала пора закликати Того, хто будить!
Незалежно від того, якою мовою ми прочитаємо ці слова, у них є незвичайна сила і велике послання Божої великодушности, прагнення Бога виливати Себе, але староєврейська мова покаже нам це глибше і гарніше. Вона має першість перед іншими мовами: саме нею промовив Господь, саме нею Бог погодився довірити людині Свої обітниці, провіщення їх виконання, саме нею Всевишній постановив висловитися.
Коли поглянемо на ці два вірші, що розпочинають третю главу Книги Йоіла, то легко зауважимо, що там двічі з’являється дієслово «виллю». Воно відкриває провіщення про уділення Духа і завершує його. Староєврейське слово, перекладене словом «виллю», побудоване на корені, який означає «виливати, розливати, перелити, розпливатися». У всіх тих термінах, які походять від цього кореня, звучить якийсь зв’язок із достатком. Розливається те, чого багато, виливається те, чого надто багато, переливається також те, що є в достатку. Це власне той зміст, який ми відкриваємо в цьому слові. Бог дає щось не по краплині, Святий Дух не відмірюється піпеткою, не подається ложечкою і не виділяється в поміркованій кількості. Він виливається, розливається, Його повно, Він у достатку!
Якби ми читали текст Книги Йоіла в оригіналі, то, поза сумнівом, звернули б увагу на те, що слово «виллю» – по-єврейськи ешпох – своїм звучанням нагадує шум, схожий на шум зливи, краплі якої розбиваються об землю. Це слово є ономатопеєю, воно шелестить, як краплі дощу, що вдаряються об висохле листя, траву, потріскану землю.
Останній раз я була в Ізраїлі ранньою весною. Було на дивовижу сухо, як на цю пору року. Усі мої співрозмовники скаржилися на відсутність дощу, показували на суху землю і висохлу траву, яка зазвичай тією порою зеленіє і росте надзвичайно буйно. І справді, було дуже сухо. Це велике нещастя для того регіону, де зимово-весняний період служить накопиченню води на ціле таке жарке літо. Що цікаво, ця ситуація бентежила не тільки тих, які мали якийсь клаптик оброблюваної землі, сад чи декілька фруктових дерев, вона бентежила всіх: працівника туристичної довідки, продавчиню з газетного кіоску, старшого пана, який мені зустрівся в трамваї, і групу студентів, що сиділи в парку. Всі очікували дощу! Одного недільного пополудня, коли я сиділа на лавці неподалік Яффських воріт, почула шум, який насувався все ближче, був щораз чутніший. Я почала розмірковувати, що це. І ще перед тим, як на мене впали перші краплі, встигла зорієнтуватися, що прийшов довгоочікуваний, жаданий і вимолений дощ. У нашому кліматі як тільки з’являється якась мжичка, ми розкриваємо парасолі, а якби наша воля, ми б узагалі не виходили з дому. Тут, в Єрусалимі, зливу вичікують і радісно вітають. Не лише діти стрибали по калюжах, на вулицю повисипали люди, які на власній шкірі хотіли досвідчити сповнення своїх очікувань. Дощ тут сприймається як благословення! Його шум дозволяє сподіватися на щедрий врожай, на добробут, на витривалість у жарке літо. Навіть зараз, коли ізраїльська земля вкрита зрошувальною системою, що дозволяє обробляти землю на теренах, які раніше для цього не надавалися, дощ приносить радість, дає надію, стає символом добробуту.
Бог знав, яке слово вжити, щоб переконати адресатів Свого послання в прекрасних намірах стосовно них. Саме звучання цих слів мусило будити в їхніх серцях позитивне ставлення, народжувати надію, дарувати радість. Вони не могли залишатися байдужими, маючи перед собою такий образ. Виливати! Розливати! Це, мабуть, асоціюється з водою, якої в щоденному житті в біблійному світі було мало, про яку слід було подбати, яку слід було черпати з криниці, набиваючи мозолі, і напувати нею тварин, носити її додому. А тут вона аж розливається, аж виливається, і то невипадково, не через неуважність, а завдяки Божому наміру. Ні, їм не почулося, Всевишній повторив це ще раз – так, щоб закарбувалося в пам’яті, щоб не пройшло повз увагу слухачів. На початку Свого пророцтва про Дух і наприкінці його. Саме такою є Божа «марнотратність»!