ЗАПИТАННЯ З-НАД КРАЮ

1) Часом у мене складається враження, що весь світ повстав проти мене. Я точно не знаю, чому це так, але думаю, що причиною є той факт, що в мене ще не було жодного реального шансу стати кимось. Коли відбувається щось погане, я кажу собі: “На що ти чекаєш, на що сподіваєшся?” Таке трапляється зі мною постійно. Чи инші люди відчувають щось подібне?

У багатьох осіб складається таке саме враження. Подібно, як ти, вони ставляться до себе як до жертв, приречених на постійні невдачі в усьому, за що б не взялися. Це загальна реакція, особливо притаманна безвольним людям, особам, яким не подобається власний вигляд, або ж тим, з кого в дитинстві знущалися.

Ця проблема останнім часом починає все більше й більше поширюватися серед молоді. Наше суспільство стверджує, що кожен з нас є жертвою, бо його певним чином використовують. Іспанці, американці африканського походження, євреї, індіянці, жінки, діти, а останнім часом навіть білі чоловіки відчувають дискримінацію. Так, дискримінація й расизм далі залишаються серйозними проблемами нашого суспільства, а приналежність до певного середовища ще більше пригнічує людей і загострює ці невирішені питання. Внаслідок такого вузького мислення нас зачисляють до окремих груп, замість того щоб об’єднувати в одне суспільство.

Я хотів би звернутися до тих з вас, які почуваються відкинутими навколишнім світом. Ваші почуття – це своєрідне самовідкинення, яке має дуже деструктивний вплив на людину. Вони також є нищівними для вас. За що б ви не взялися, відразу кажете: “З цього нічого не вийде” або “Навіщо це?” – і тим самим заздалегідь налаштовуєте себе на поразку. Ваш песимізм стає своєрідним пророцтвом, яке, безперечно, здійсниться. Насправді ж так зовсім не має бути.

Я розповім історію про свого приятеля Девіда Ернандеса. Його батьки були нелегальними емігрантами з Мексики, які переселилися до Сполучених Штатів, щоб спробувати розпочати нове життя. На жаль, упродовж довгих місяців вони не могли знайти роботи, а їхні діти голодували. Нарешті ціла родина найнялася збирати картоплю в Каліфорнії. Жили вони під деревом, а велика бочка з-під олії служила їм пічкою. Вони не мали нічого, і шанси поліпшити ситуацію були дуже мізерними.

Незважаючи на такі гнітючі обставини, родина Ернандесів мала внутрішню силу й почуття власної гідности. Вони були християнами й навчили своїх дітей, що Бог любить їх і піклується про їхнє життя. Маленький син Девід повірив цьому посланню надії. Тож ніколи не думав про себе як про жертву, хоча в нього були підстави почуватися ошуканим. Його родина займала найнижче місце в суспільній єрархії, не мала навіть помешкання, але його почуття особистої вартости випливало з віри.

Девід почав вчитися в загальній школі й невдовзі довів, що є одним з найліпших, найздібніших учнів. Коли виріс, йому дали стипендію, щоб він міг навчатися в приватній школі, де він теж добився чудових результатів. Урешті хлопець закінчив коледж і його як одного з найліпших учнів прийняли на медичне відділення Лома Ліндського університету. Він здобув науковий ступінь доктора медицини, а потім розпочав займатися акушерсько-гінекологічною практикою. Доктор Девід Ернандес став професором медичних факультетів Лома Ліндського й Південнокаліфорнійського університетів.

Ніхто навіть не припускав, що той маленький мексиканець, який збирав картоплю, стане відомим лікарем і викладачем. Цього не сталося б, якби Девід ставився до себе як до жертви, невдахи, в якого немає шансів змінити свою долю. Але він відкинув почуття поразки й зміг подолати всі перешкоди на своєму шляху.

Згодом перед Девідом Ернандесом постав ще один виклик. Одного дня він сказав мені, що невиліковно хворий. Йому тоді було лише трохи більше тридцяти. Невдовзі він помер від розсіяного склерозу.

Я відвідав його в лікарні за кілька днів до смерти. Попри те, що був дуже хворий, Девід не запитував: “Чому я?” Навіть у ті важкі хвилини не жалів себе. Він знав, що людина стає жертвою в той момент, коли погоджується з думкою, що є нею.

Тому раджу вам: беріть приклад з доктора Девіда Ернандеса, відкиньте спокусу ставитися до себе як до жертви. Боріться з цим зі всіх сил. Бо це наймогутніша зброя, спрямована проти вас, а крім того, це – брехня. Сам Бог створив тебе, а Він не продукує бульбашок чи иншого непотребу Тож допоможе тобі подолати труднощі, які постануть на твоєму шляху.

2) Ми з моєю дівчиною були до безтями закохані одне в одного, буквально божеволіли від кохання вже під час нашої першої зустрічі. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, всі наші друзі були переконані, що ми одружимося. Та наші стосунки дуже швидко охололи, й тепер ми терпіти не можемо одне одного. Мені навіть не подобається бути поруч з нею. Що з нами сталося?

Не знаючи тебе, важко щось упевнено ствердити. Але можу сказати, що початок ваших стосунків мав величезний вплив на їхнє закінчення. Як я вже говорив, любовне захоплення зазвичай дуже швидко минає, якщо його початок був дуже бурхливим. З часом почуття просто вигорають. Инакше кажучи, ти й твоя дівчина взяли участь у забігу на сто метрів. А вам треба було налаштовуватися на маратон. Тому ви втомилися одне від одного ще до того, як по-справжньому вирушили в подорож.

Якщо ти хочеш, щоб любовні стосунки були тривалими, слід упевнитися в почуттях одне до одного. Це дасть змогу встановити міцний зв’язок і створити умови для того, щоб “висох клей”. Пам’ятаєш? Ми про це вже говорили.

3) Чи є така пора дня, яка найліпше підходить для того, щоб займатися важкими й неприємними справами?

Так, є, й добре знати, коли вона настає. Більшості з нас набагато легше впоратися зі своїм роздратуванням вранці, ніж пізніше, впродовж дня. Це означає, що нам набагато важче переносити важкі ситуації тоді, коли ми втомлені, ніж після відпочинку. Тому раджу всім дружинам, чоловікам, а також самотнім особам не розмовляти про неприємні речі ввечері. Стримаймося й не висловлюймо своїх зауважень до ранку, коли ми вже не будемо такими роздратованими, як увечері, й ризик виникнення кризової ситуації значно зменшиться.

Попередній запис

УСЕ, ЩО ПІДІЙМАЄТЬСЯ, МУСИТЬ УПАСТИ

Наступний запис

Куди ведуть ці двері?