Заповідь (Бут. 2:16-17)
Це стрижневий момент розповіді. Пропозиція зустрічі, спілкування та єднання з Богом не усуває для Адама віддалі, що існує між ним і Богом: він є творінням, і він покликаний прийняти все те, чим він є, що Бог йому дарував і ще подасть як дар. Яких ілюзій він би не плекав, це є реальний стан речей, і лише в цьому стані він може вповні реалізувати себе самого та своє панування над світом. Бог пропонує людині зустріч, спілкування, єднання, дружбу зі Собою, однак ні до чого її не приневолює, адже Він створив її розумною і свобідною, отож очікує від неї розумної та свобідної відповіді. Він очікує, що людина також буде прагнути і прийме цю зустріч і цю дружбу, яка не може не базуватися на істині про Боже буття і про людське буття, щоб бути справді автентичною. У своєму становищі людина має достатню кількість мотивів вважати, що Бог бажає її добра, довіряти Йому та Його слову.
І ось Боже слово, якому Адам має довіряти: усі дерева й усі плоди саду є в його розпорядженні, за винятком плоду лише одного дерева. Це не велике обмеження, але чим меншим є предмет обмеження, тим більше його значення: своїм послухом Адам висловить визнання свого становища «сотвореного буття» і висловить повне довір’я та приязнь до свого Творця; непослухом він усе це заперечить. Наслідки можливого непослуху поки що ще не цілком зрозумілі; тож він мусить просто покластися на Бога. Це є своєрідне випробування, через яке Адам мусить перейти.
Тварини та жінка (Бут. 2:18-25)
Автор продовжує, доповнюючи картину початків новим захопливим мистецьким моментом, сповненим повчальної мудрости. Подальшого поштовху надає розповіді констатація, що Адамові «не добре бути самому». Так виглядає, мовби Бог робить одну невдалу спробу зарадити цьому становищу, з якої Адам незадоволений: мова йде про сотворення тварин, що одна по одній переходять перед Адамом, і він надає їм імена. Надати ім’я якійсь особі чи речі в біблійному способі мовлення означає не лише пізнати її розумово, а передусім виражає вищість, авторитет, панування над названою річчю, надання їй якоїсь функції. Тварини – це теж цінна допомога для чоловіка, для його середовища, для його життя і праці; вони теж є великим Божим даром для чоловіка, але вони не є такою допомогою, яка була б відповідна йому. І ось настає сотворення жінки з однієї життєвої частини («ребро» тут має загальне значення) чоловіка. Ця «операція» Бога-хірурга так само умовна, як і дія Бога-гончаря, що ліпить із глини людину, але завдяки такому образному описові катехиза священного автора про значення жінки не могла бути яснішою і більш зобов’язуючою для читача.
Ота «запізніла» поява жінки, обумовлена сотворенням тварин, – це літературний метод, за допомогою якого висловлено вищість жінки над усіма іншими живими істотами, які належать чоловікові, але не є тієї самої природи, що він. Описуючи, як Бог використовує частину Адамового тіла, аби сформувати з неї жінку, автор робить це не так тому, що Бог нібито мав потребу в цьому, а для того, щоб дати зрозуміти чоловікові, що жінка має ту саму природу, що й він, адже в неї є те саме тіло, одухотворене тим самим божественним подихом. Отож Бог любить її так само, як і чоловіка; вона є розумною і свобідною, як і він; і вона є для нього такою подругою і помічницею, якою жодне інше сотворіння не могло б бути.
Слід ще відзначити, що в цьому описі, на відміну від Бут. 1:28, автор навіть не торкається питання про передання життя, хоч, очевидно, воно тут присутнє неявним чином. Натомість наголос тут поставлений на міжособистісних стосунках, на необхідності спільного життя для того, щоб справді бути чи стати довершеними особами згідно з Божим планом.
Автор описує тут перші й фундаментальні взаємини, взаємини між чоловіком і жінкою, що є взаєминами нерозривними, метою яких є співпраця та взаємодоповнюваність на всіх рівнях, починаючи від психічно-емотивного, який тут уміщено на першому плані, про що свідчать і Божі слова: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім», і слова Адама: «Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого», і коментар самого автора: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:18,23,24).
Тепер Божий задум відносно людини – чоловіка і жінки – уже звершений і досконалий. Тепер Бог лише очікує, щоб людина прийняла і втілила його в життя.