Після урочистої і величавої сторінки про сотворення світу (Бут. 1:1 – 2,4а) Біблія подає нам другу, не менш славну і всім відому розповідь про початки, що належить до ягвістичної традиції.
Розповідь про нашу історію
Щойно почавши читати цю секцію, відразу завважуємо, що перед нашими очима текст зовсім іншого характеру: ми не знайдемо тут жодної систематичности, жодного впорядкування за ділами і днями; бачимо тут цілком інший спосіб мовлення. Починаючи від Бут. 2:4б, знаходимо справжнє оповідання, жваво й мальовничо описану «історію». Окрім зміни стилю, відразу впадають в око також значні відмінності в змісті: вся увага зосереджена тут на землі і на людині, яка в цій розповіді є першим, а не останнім, як у Бут. 1:26-28, Божим ділом; на початку знаходимо тут «суху землю», без жодної згадки про воду, тимчасом як у Бут. 1:1-2 сказано, що земля була затоплена водою.
Немає сумніву, що автор книги Буття, який зібрав й об’єднав воєдино ці дві традиції, зауважив був існуючі між ними відмінності; попри те він помістив обидві розповіді одну поряд з іншою, позаяк і перша, і друга містили важливі повчання про наше походження та про наші стосунки з Богом. Таке поєднання цих двох розповідей говорить нам також про те, що обидві вони «відносні» в тому, що стосується способу сотворення: жодна з них не має на меті навчати, що процес сотворення розвивався саме в такому зовнішньому, хронологічному порядку, як його описано. Таким чином нівелюється запитання, яке декому, можливо, кортіло б поставити: котрій із цих двох розповідей вірити, котра правдива? Подібне запитання просто не має сенсу в контексті тієї катехизи, яку намагається подати нам автор.
Читаючи другу розповідь про початки, необхідно передусім взяти до уваги той факт, що вона становить одну цілість із третьою главою Буття, отож її слід читати разом із нею. З іншого боку, її не можна читати як якусь казкову розповідь, віддалену від нас на 500 тисяч років чи й більше. На цих сторінках ми зустрічаємося з нашою історією, з історією кожної людини, хоч вона виражена символічною мовою, в якій автор використовує вирази й образи, запозичені із сучасної йому культури (ягвістична традиція в письмовій формі була сформована в X ст. до Хр., у часи Давида і Соломона).
Ця друга розповідь зосереджує увагу на людині, на людській парі. Щоб виразити, чим є чоловік і жінка, себто подружня пара, з погляду їхньої особистої та взаємної «вартости» в Божому проекті, автор розповідає про їхнє походження, дотримуючись принципу «що первісне – те й установче», говорячи нашою абстрактною мовою. Описуючи на свій спосіб походження людства, автор насправді говорить нам, чим є людина і яке її становище, до якого б народу, епохи чи території вона не належала.
Після цих вступних зауваг можна тепер підступити ближче до тексту, де вміщено свого роду «історію», побудовану з низки на перший погляд наївних, але насправді сповнених проникливою мудрістю сцен.
Сотворення людини (Бут. 2:4б-7)
Із синтактичного погляду текст Бут. 2:4б-7 становить одне речення: «(4б) У дні, як Господь Бог создав небо та землю… (7) І створив Господь Бог людину…».
Після початкової згадки про «небо» далі про нього більше не згадуватиметься; вся увага тепер зосереджується на сухій землі (по-єврейськи ’adamah) та на людині (’adam). Зображення Бога, Який утворює людину із землі чи з глини, характерне для багатьох культур стародавнього Середнього Сходу – як Єгипту, так і Месопотамії; про це свідчать різні тексти та рельєфи[1]. Таким було традиційне бачення походження людства, як його можна було собі уявити, спостерігаючи, як людина після смерти розкладається і з неї залишається лише грудка землі. Поширеною була також гадка, що лише «Божий подих» чинить цю своєрідну глиняну статую «живим єством»; тут мова йде не про душу, як ми її сьогодні розуміємо, а про «життя» в усіх його проявах, як ми всі їх знаємо і бачимо – від найпростіших та найелементарніших аж до найвищих і найскладніших в науці і технології, мистецтві і філософії.
Якщо спосіб мовлення, що його застосував автор для опису походження людини, належить до сучасного йому культурного середовища, само собою зрозуміло, що він тут не «вчить» нас нічого про «спосіб», як людина з’явилася на землі. Такі сучасні науки, як біологія чи палеонтологія не мають що шукати в цьому тексті і так само не мають що йому протиставляти. Єдине, чого «навчає» Біблія на цій сторінці, – це що людина, хоч і належить до земного сотвореного світу, є плодом безпосереднього Божого втручання, яким би не був конкретний спосіб її появи на землі, про що науки можуть висувати свої гіпотези, намагаючись пояснити ті феномени та знахідки, що виводять на світ археологічні дослідження.
Людина в насадженому Богом саді (Бут. 2:8-15)
Бог насаджує для людини своєрідний парк. Автор уявляє собі землю, яка йому відома, – землю суху, бідну на вологу і на рослинність, землю з частими посухами і, відповідно, з постійною загрозою наступу пустелі; таким є природне середовище Середнього Сходу й зокрема Південної Палестини. Розповідаючи про створення такого парку, який рясніє різного роду деревами і такою кількістю води, що з неї утворюються великі ріки, саме з тією метою, щоб поселити в ньому людину, автор намагається передати ідею, що Бог вийняв людину з її «звичайного» природного середовища і помістив її в привілейовані умови. Отож мова тут іде про дар Божої доброти до людини. Той сад – це суто «людське» середовище, позаяк людина має завдання його обробляти й доглядати; але це теж середовище, в якому людина має змогу зустрітися з Богом, спілкуватися з Ним, жити з Ним у злуці, у дружніх і повних довір’я стосунках. Особливим людське життя чинять якраз такі відносини з Богом.
Факт, що Адам був поселений у саду, щоби «порати його та його доглядати» (пор. Бут. 2:15), означає, що праця властива людині ще перед гріхом і незалежно від гріха, а не є карою за нього. Окрім економічної необхідности (здобуття всього необхідного для життя), праця відповідає також глибокій внутрішній потребі людини в активності «творення», у практичному вираженні тієї енергії та тих ідей, що зроджуються в ній. Через працю в широкому значенні цього слова людина реалізовує себе саму і співпрацює з Богом, аби дедалі краще пристосувати до себе те середовище, яке Він їй дарував.
Пишучи, що людина має не лише порати сад, а також і «доглядати» за ним, автор, мабуть, не усвідомлював, якими актуальними стануть його слова через тридцять століть. Бо ж людина не має бути лиш володарем, деспотичним тираном світу, а розумним і передбачливим «господарем», який піклується про те, що він отримав у спадщину, який береже і покращує сад, щоби він давав якнайкращі плоди, – а не лиш визискує його, доводячи до вичерпання та знищення, – адже тоді він знищив би й себе самого.
[1] 3 одного стародавнього вавилонського тексту:
«Як тільки [богиня] Аруру почула це, вона збагнула своїм серцем те, що наказував Ари: Аруру вмила свої руки, взяла груду глини і зробила з неї фігуру – Енкіду, що вона створила могутнім героєм».
З одного єгипетського тексту:
«Нехай подих [бога] Ра увійде в твої ніздрі… щоб ти жив своїм житіям».