Захарія
Пророк Захарія, сучасник Огія зі священичого роду, також був перейнятий відбудовою храму.
Між 520-м та 518-м роками Захарія мав серію видінь, про які він розповідає в перших главах своєї книги. У них він бачить первосвященика Ісуса та Зоровавеля, з Давидового роду, як двох протагоністів, яким Бог доручає справу реставрації. Їхня громадська та релігійна праця була не лише необхідна в той історичний момент, в якому Ізраїль тоді перебував, вона була також і символом та образом діяння майбутнього Месії. Кожен з них уособлює один з аспектів Месії, Його діянь та Його влади: «Рада миру буде поміж ними обома» (Зах. 6:13).
Захарія називає Месію словом «пагін» (Зах. 3:8; 6:12), запозиченим з Іс. 11:1 та Єр. 23:5-6, тобто із провіщень Месії найбільшими пророками минулого. Захарія акцентує, зокрема, увагу на лагідності Месії: Він не перетворить світу «Не силою й не міццю, але тільки… Духом» (Зах. 4:6). Після цієї серії видінь питання про час посту дає пророкові претекст для висвітлення теми про правдиве богослужіння та обітницю про знову повнолюдний Єрусалим, відкритий для всіх народів (Зах. 7-8), що вирує життям.
У другій частині (Зах. 9-14) книги Захарії знаходимо критику лихих пастирів Ізраїля (подібно, як це було в Єр. 23 та Єз. 34). Очевидно, мова вже не йде про часи Ісуса та Зоровавеля, яких так розхвалювано в главах 1-8. Тож Зах. 9-14 не належить цьому пророкові з VI ст., а походить з пізнішого часу. Цей текст можна поділити ще на дві частини: Зах. 9-11 і 12-14. Тут ми знаходимо два символічні представлення майбутнього Месії, перейняті в Новому Заповіті: у першому Месія входить у місто Єрусалим скромно, сидячи на осляті (Зах. 9:9; пор. Мт. 21:4-5); у другому мешканці майбутнього Єрусалиму, перетворені Святим Духом, звертаються до того, кого прокололи, оплакуючи Його, як оплакують смерть первородного сина (Зах. 12:10-11). Це пророцтво збудеться чи почне збуватися у хвилю смерти Ісуса (Ів. 19:37; пор. Лк. 23:48).
Книга Захарії, найдовша книга з малих пророків, завершується видінням Єрусалиму, який стає центром для всіх народів, що визнають в ізраїльському Бозі єдиного правдивого Бога.
Йона
У другій книзі Царів (2 Цар. 14:25) мимохідь згадано про одного пророка на ім’я Йона, що жив у VIII ст., у час ізраїльського царя Єровоама II. Книгу, що має його ім’я, залучили до збірки пророків помилково. Її місце мало б бути поряд з такими книгами, як Товит, Юдита та Естера. Адже в ній ми не знаходимо жодного пророцтва – лише розповідь про його місію до Ніневії, столиці Асирії, щоб проповідувати там покаяння в ім’я Йгвг.
Ця книга була написана, безсумнівно, після заслання; її невідомий автор узяв за героя своєї розповіді цього пророка, про якого не було відомо нічого іншого, крім його імени та факту існування. Пишучи свій твір, він мав чітку мету – викласти вчення, яке ми вже неодноразово подибували в пророчих текстах і яке пов’язується з універсалістичним аспектом обітниць, даних Авраамові (Бут. 12:3).
Після заслання юдейська громада переживала небезпеку закритися в самій собі, хоч це й було пов’язане з метою спасіння своєї релігійної спадщини. Автор книги Йони реагує на цю тенденцію: Божа любов і милосердя обіймають усіх і не обмежуються лише ізраїльським народом.
Усім відомі захопливі пригоди Йони, який гадав, що зможе втекти від Божих наказів, не бажаючи проповідувати саме ненависним асирійцям, щоб вони покаялися за свої провини й могли спастися, так начебто мова йшла про вибраний народ! Якщо вони мали за що терпіти, – а вони, безсумнівно, мали, – то нехай би всі й пішли на погибель! Либонь, так міркував цей пророк, ізраїльтянин чистої раси. І навіть коли в кінцевому підсумку він таки був змушений послухатися, його сердить, що мешканці Ніневії настільки серйозно сприйняли його проповідь: вони увірували його слову і справді стали каятися. Йона, безсумнівно, єдиний пророк і проповідник, що нарікає на успіх власної місії!
Зрозуміло, яку науку хотів передати у своїй захопливій розповіді, повній фантастичних деталей і певного комізму, автор цієї пригоди: Бог не чинить різниці між расами чи націями; до спасіння покликані всі люди, разом із ворогами вибраного народу. Ізраїль – лише знаряддя, яким Бог хоче послужитися, щоб дарувати істину та спасіння усім; він перший, але не єдиний їх одержувач.
Ця книга належить до дидактичного, а не історичного жанру. Її «правдивість» полягає в повчанні, що його вона передає, а не у фантастичних деталях розповіді, якими захоплений автор збагачує своє оповідання, намагаючись вчинити його жвавішим і привабливішим та ефективніше закарбувати в пам’яті читачів повчання, яке міститься в ньому.